Беру до рук уперше ці книги Раїси Артеменко: «Доки живу – люблю», «Доки люблю – живу», «Мої дороги». Беру із рук людини, яку знаю давно, але пізнаю знову, учитуючись у рядки й літери, у зболені думки й радісні спомини, у філософію й напучування, що струменить сонячним променем чи сріблом сивини й досвіду. Тож ляжуть на папір мої враження й роздуми, які, гадаю, не претендуватимуть на критичне дослідження, а, радше, на відчуття й переживання, викликані словом Майстрині, Колеги і просто Людини, з якою Доля мене таки звела.

Вірші до кожного приходять у житті. Хтось римує поміж смерекових лісів, хтось торкає смичком струни метафор, інший в інженерних спорудах знаходить анафору чи в перехресті арматури оксиморон. Тож не дивно, що до Раїси Іванівни поезія явилася зненацька, але не випадково. Вона чекала миті, натхнення, образу, сезону віршів, сльози чи щастя. Чи терезів любові й розлуки, пам’яті й забуття:

Зважити б на шальках терезів

Те, що є, що буде й що було,

Що в житті зберіг чи загубив,

Що збулось і те, що не збулось…

Поезію авторка називає й подругою, і порадницею, і вірною супутницею, якій можна й пожалітися, і сховатися під крило, і порадіти разом, бо «життя – свавільний режисер», який сплутує карти, ролі, долі й веде кожного загадковими кадрами сценарію життя. Інколи камера спиняє мить на кухні, де готується свіжий борщ, а рими лікують душу, де дім повен радості, тому там «поселились вірші» і «вчаться ходить». І вже не знаєш, чи то діти віршами названі, чи вірші – дітьми.

Та буває, що не пишуться вірші, що розриває душу сум’яття: чи треба, чи варто, чи це просто безділля?  Проте шукає виходу поетеса в тихих рядочках літер, ховає печалі й радощі, бо впевнена: «Хоч всупереч, але писати мушу!»

Раїса Іванівна – добра людина, бо лиш такі вірять у те, що навколо добра більше. Міряти ж добрі справи, вірити людям можна тільки душею, а не грошима. Мабуть, саме тому кожна книжечка Авторки видрукувана за сприяння добрих меценатів Чутівщини, які прониклися серцем, відчули глибину чуття поетеси, яка переконана: «А Сонце у людині: це я знаю». І те Сонце несе й вона сама, варто лиш погомоніти з нею за партою курсів чи на лаві край шляху.

Кожен автор присвячує рядки творів  найріднішим. Косарем вправним був батько Раїси, «не байдужий до краси і щедрий в праці цілоденній». Та щемить серце за втраченим:

 Тату, чуєш, вже косять сіно,

Хто ж твою ручку так покладе?

Ти, мов на свято, ішов на косіння.

Кличу: «Тату!» Не чуєш, не йдеш.

А мама завше турбувалася й чекала звісток, іноді вони впліталися в «сповнені любові» рядки поетичні. Саме в мами вчився кожен з нас, що «нема «не хочу» чи «не можу», коли треба робити, вирішувати, шукати вихід. Батьки вже так далеко, але близько завжди… Тому цикл «Спогади» повертає в дитинство і юність тривожну й свавільну, у батьківську хату, до маминих порад чи прадідівських істин. До рідних берегів, на яких схрещували мечі події історії.

Автобіографічні моменти неможливо обминути. Тож авторка, гортаючи сторінки життя, немов мантру, повторює собі й нам:

Люби і будь коханою завжди.

Не знай невільних сліз і смутку.

Не потопай у відчаї й біді.

Живи хоч би й на зло… А там як буде!

І спішить вона за Пегасом «з бажаннями незгаслими і з коханням розкриленим», бо колись доля «подарувала крила». Але несила злетіти, якщо у душі «попелище, в серці туга й печаль».

Інтимна лірика Раїси досить елегійна, часом зболена й тривожна. Не зустрілися, не дочекалася, не змогла переступити гордість. Скільки «не», тож повернутися в неї інколи можна «тільки віршем». Тільки…

Зміряю відчай безсонням ночей,

А смуток ранньою сивиною,

А біль сльозою з моїх очей,

Щастя ж самотності даниною.

Не все в житті можна забути, тому спогадами повниться душа, особливо про першу несміливу любов, яка так і не стала подружньою, бо

Від коханих тікають швидко,

Від нелюбих ідуть віками,

І ховаються, як це бридко,

За зів’ялими слів квітками…

Та коханому, милому птахові, ввись прокладає дорогу Раїса Артеменко: «будь, мій коханий, сильним і гордим», «умій прощати, що не прощається», «здобувай висоту і на ній і держись».

І десь звучать слова палкі,

Пристрасні…

Що ж ми шукаємо в житті?

Пристані?

Динаміка віршового рядка іноді набуває нового ритму з тавтологічними дієсловами з однаковими префіксами, які мовби перетирають своїми пере- на борошно – мŷку: «перетривожусь, перечекаю, перехвилююсь, пересумую», «перемовчу, перепитаю, пересміюсь і переплачу». А чи префікси й прийменники за («засумувала, затужила, запечалилась за юністю»), що тужать за чимось чи кимось втраченим. Поетеса вправно використовує словотворчі засоби мови й підсилює думку про життя, де «усе чистовик, бо чернетки немає». Чи просто дієслова ритму й часу неспинного: «Лечу. Горю. Люблю. Долаю». Як колеса вічного потягу, що відмірює час ритмом стуку на рейках життя…

Особливу сторінку творчості Раїси Іванівни займають пісні. Найбільше тих, що присвячені краю рідному, де «квітне небо волошкове», де «історія веде рахунок свій». Оскільки поетеса ще й відмінник освіти, і творчий педагог, то й «Вальс учителів» уплітається у віночок її музичних віршів, і «Пісня стиглого колосочка», бо мрія збулася: «Звучить любов з моїх пісень».

Любить Раїса свою роботу: стільки ж бо років віддано учительській справі! І кожний випуск – старт надій, над компасом зупинка й вальс останній. А Першовересень ізнову кличе в клас, де цікаві оченята чекають відкриттів і карт Країни Щастя. Так народжуються поезії про школу й учнів, про випускників і колег, про наболіле й пережите.

Я вчитель

Серед відомих постатей-земляків Раїса Артеменко виділяє Марію Башкирцеву, чиї життя і творчість стали для неї і певним зразком, і тривожним болем, бо не все вдалося талановитій дівчині, як, мабуть, і самій поетесі. Водночас дивною жінкою «з дивних віршів» називає Раїса Іванівна Лесю Українку, душа якої «у поезії згоріла» і відродилася в серцях сучасників, де й живе повсякчас. Захоплення Лесею відлунює й в інших поезіях авторки, яка ніби перефразовує рядки Дочки Прометея: «Щоб не плакать, я сміялась». У Раїси Іванівни це звучить інакше: «Все, що в душі, ховаю я за сміх. А там так холодно, так холодно…» Тому й тікає в поезію, яка не зрадить і не насміється, «і фарс не зробить із трагедії». Але… виникає раптом сумнів: «Бути щасливою, бути надійно. Чи зможу я?»

У циклі «Ескізи знайомих облич і подій» поетеса шукає відповіді на питання буденні й вічні, вдивляється в минуле, щоб осмислити сьогодення. Так виникають діалоги з Тарасом Шевченком, Василем Симоненком, Миколою Яковченком, Павлом Тичиною, Миколою Реріхом тощо. Філософія їхнього життя й діяння стає своєрідним підґрунтям і рішень авторки, які досить часто даються непросто.

Глибоке знання народного життя, пізнані долі й людські перехрестя низкою образів закарбувалися в рядках поезій Раїси Артеменко. Сумний «Монолог покинутої хати», до якої заростають дороги травою забуття, тривожить споминами минулого, яке жило в цих стінах, раділо, печалилося, але тепліло. Та вилетіли діти, на вічний спочинок пішли батьки. А хата сумує, плачуть вікна. І якби ж то одна… Тих покинутих хат усе більше навколо в українськім селі.  Мучить ця біда поетесу, бо крізь цей образ проглядає покинута людська душа, зморена чеканнями та спогадами. Та хіба ними вилікувати наболіле?

Особливе ставлення в Раїси Артеменко й до природи. «Рятуймо всі природу і себе», – закликає авторка й щемно зауважує, що «буде каяття, а вороття чи буде?» Поетеса вміє бачити красиве в килимі кульбаб, у тополиному снігу, у щирому золоті листя й у людських сезонах весни, літа, осені чи зими.

Цікавим, як на мене, у поезії є архетип відра. Воно може бути символом муки й приземлення («а воду … п’єш із відра…), натхнення й радості («зміряю щастя повними відрами»), порожнечі й утрати («інколи переходь дорогу хоч із пустими відрами»), радості повноти й горя бездоння.

Дощ завжди приваблював людину, особливо поетично налаштовану. Водою стікають проблеми, «змивають з душ все зло такі дощі», «мелодію осінню підбирає» душа, перебираючи клавіші землі. Як тонко відчуває поетеса музику смутку й печалі, мовби читає партитуру меланхолійних вальсів.

Антитезою грається поетеса, використовуючи її для внутрішніх монологів-сповідей, спроектованих антонімами:

Я позвала тебе з собою,

А ти не пішов.

Я сховалася за темнотою,

А ти не знайшов…

А одна із поезій навіть назву має лінгвістичну: «Антоніми», тут у двобій вступають самі лексеми: любити – ненавидіти, вірити – сумніватися, кричати – мовчати.

Цікаві образи Раїси Артеменко відкриваються через світлі метафори й персоніфікації: «сонце хмар кашкетиком прикрилося», «померла ніч», «літо серпнем зачиняється»,

Синтаксично переповнюють поезії складні речення. Проте є цікавий вірш із називних. Так схематично просто й водночас складно, адже за арифметикою слів – важкі розлуки й долі непрості:

Спокій. Чекання. Розрада. Перон.

Зустріч. Розмова. Порада. Вагон…

Чи інша поезія однослівних реплік, що морозом по шкірі й кригою в серці відлунюють:

Змах руки. Сльоза. Зітхання.

 – Прощавай…

Вуста замерзли…

Розставання…

Прощавай…

Образ птаха досить часто вимальовується в поезії авторки. То сойкою, то лелекою, то просто безіменним Птахом-серцем у клітці. Йому тісно, але крила не завжди рятують від болю й біди.

Попри важкі життєві перегони, залишається глибоким оптимізм авторки, яка впевнена в тому, що вечір ще не настав, бо попереду стільки планів. Тож чи варто опускати руки?

Не опускай у горі свої плечі,

Бо, хто сміється, той сильніший вдвоє.

І маєм день один. Ще де той вечір…

Живи, не нарікаючи на долю.

Та й сама Раїса Іванівна – глибокий філософ, натхненний учитель, поетичний майстер. А поруч – закохана мрійниця, здивована художниця, ніжна матуся й вірна кохана. Усього в житті щедро має ця Жінка. Тому прислухаймося до її порад, півхвильки присвятивши віршам. Адже в житті таки є місце високому в буденному й красивому в сполученні літер звичайних, якщо вони разком таланту зібрані в намисто, що зветься Поезією.

Знайди півхвилинки, любові краплинку,

Папір у клітинку чи в лінію й напиши…

У серце – жаринку, у погляд – добринку,

У душу тепло візьми й розкажи…

У вітру – сваволі, у сонця – любові,

Величності в неба позич і живи…

В весни візьми ніжності,

В птахів – собі вірності,

В землі проси щедрості і люби…

Тетяна Балагура

 

Артеменко Р. І. Доки живу – люблю: Поезії. – Полтава : Оріяна, 2005. – 80с.

Артеменко Р. І. Доки люблю – живу: Поезії. – Полтава : Оріяна, 2007. – 88с.

Артеменко Р. І. Мої дороги: Поезії. – Полтава : Оріяна, 2008. – 92 с.

Поділитися з друзями