Розкажу вам історію про те, як хлопчина любив небо. Як його сірі очі вдивлялись у кожну хмаринку. Як сонце подарувало йому свої поцілунки й залишило слід на обличчі – цяточки, які нагадували любов сонця. Він складав пісні й мріяв літати з птахами на одній висоті. І знав, що кожна зірка – то планета. Книжки про них він читав. Бо дійсно: для нього небо було важливим.

Одного дня, коли вийшов місяць і розсипав зорі, побачив хлопчина зірочку найяскравішу в небі. І зрозумів, що на нього дивиться хтось звідтіля. Тож кожного вечора він виходив у гай, лягав у пахучу траву, дивився вгору й виглядав ту зірку. Розумів, що на небі ніколи її не бачив і не читав про неї в книжках. Так минали літні ночі, бо вечорами він біг у гай. Мріяв та співав пісні:

Намалюю тобі зорі,

Що падуть з небес вночі…

І малюнок той складу, і в куточку підпишу,

Що ті зорі, то є ти.

Марив небом, птахами… І являлися вони йому.

Одного разу заплющив він очі, заснув. І тут ураз затремтіла земля, затихло все. Розплющив хлопчина очі – і явилася перед ним вона. Така яскрава й дійсно неземна. Він здогадався, що це була саме та зірка, про яку мріяв. Але замість планети побачив дівчинку. Біле волосся сяйливе, тендітні руки, які тримали квітку земну.

– Я чула пісню… То ти співав? – поцікавилася дівчина.

А він не міг відірвати погляду, не вірив тому, що бачив. Боязко відповів:

 – Так, це співав я. Але як ти почула мою пісню? Як спустилася до мене з неба?

 – Дурненький. Та яскрава зірка, яку ти спостерігав ночами, це я. Твоя пісня лунала так голосно в моїй душі…

Заплющив очі, лиш подумки себе запитав: «Я… думав, що кожна зірка – то планета. Невже помилявся?»

Не встиг хлопчина отямитися, як відчув, що хтось узяв його руку й щось туди поклав… Коли прокинувся, перед ним нікого не було. Нагадувала про цю зустріч лише квітка в руках… Невже це тільки сон і більше вони не зустрінуться? Кожного вечора він знову біг у гай, дивився на небо. Але тієї зірки не бачив.

Так минув місяць. Ніхто йому так і не явився. Марилася зірка йому, снилася. Нікому не розповідав про зустріч свою. Однієї ночі, коли хлопчина заснув удома за книгами, які перечитував, хтось постукав у вікно, спалахнуло яскраве світло, загула земля. Він різко встав, підбіг до вікна й почув пісню, яку співала вона:

Заспівай же, хлопчино, пісню,

А я тобі покажу небо.

Розкрий мені свою долоню.

Де та квітка, яку дарувала?

Де та квітка?..

Її ніжний голос… Він біг за ним аж до гаю. І благально просив:

– Зів’яла та квітка, зіронько моя… Явися хоч ти мені… Явися…

Засміялася вона з тих слів. І був той сміх нестерпним. А вузькою стежиною хлопець біг. Його мрія була зовсім поруч. Він це відчував. Стежина довела його до берега ріки. Сховався він за кущами й побачив на іншому березі її. Тендітні білі руки тримали невеличкий букетик ромашок. Вона кидала їх у воду та й співала. То був немов сон. І хлопчина нічого не розумів. Усе, про що думав, то вона. Підкрадався до неї все ближче й ближче. Так хотів доторкнутися…

Раптом пісня перервалася, коли він був геть близько. Дівчина шурхнула по долині вниз, а він за нею.

– Чому ти тікаєш од мене? Не являлася мені вже он скільки… – біг за нею хлопчина.

– Не бути нам з тобою парою, не бути тобі зі мною, – повторювали її уста.

– Дай же мені хоч доторкнутися до тебе, – затинаючись, шепотів хлопчина.

– Не можна! З кожним твоїм дотиком я втрачатиму сяйво й зовсім згасну,  помру, – відповіла йому дівчина зупинившись.

Тихо, місячно. Лиш цвіркуни співають у траві. Дивився він їй в очі й закохувався ще дужче… Бачивши її лиш раз, покохав назавжди!

Так минали місяці. Зустрічалися вони вночі, гуляли. Один одному думки таємні розповідали. І куди б він не їхав, де б не був, завжди над собою бачив ту яскраву зірку. Тихими ночами, коли повертався додому, чув пісню її. Про те, як хлопчина полюбив зірку одну. І як зірка покохала хлопця.

Таке кохання крила дало юнакові, зробило його сильним і талановитим. Саме такі пісні для нас пишуть. Щасливі… Окрилені… Зіркові…

Поділитися з друзями