Почався дощ… Холодні нещадні краплі впивалися голками в тіло самотнього кота, який вдивлявся в сіру безкрайність неба. Подерті до крові вуха, вирвана жмутами шерсть, перебита ще багато років тому лапа… І ці великі мрійницькі очі маленького здивованого кошеняти, перед яким відкритий весь безмежний світ… У кожному погляді вони шукають надію. Надію повернути втрачене минуле…

Вони пам’ятають усе: аромат її шовкового волосся, лагідну, м’яку усмішку й добрі тендітні руки. А потім як у чорно-білому фільмі: лікарня, багато людей у білих халатах, страшний діагноз…

Він намагався не залишати її саму в палаті. Приходив щоранку, дарував своє тепло. Йому було байдуже, куди зникло пишне ароматне волосся й весела усмішка, лише б вона була поруч. Одного весняного дня їй стало краще – і все зеленіло довкруж, як дівоча молода душа. Але зранку Її вже не було… Лише медсестра перекладала подушки й застеляла свіжу постіль на ще теплому ліжку з ароматом білої лілеї…

Спізнився…

А дощ знову повільно пронизував голками шкіру… Боляче облизував боки… Та кіт уже звик. Млявий і худий, він давно забув про їжу. А всі забули про нього – самотнього кота біля садової алеї. І повільно стікали щирі сльози…

Говорять, що коти не плачуть. Говорять ті, хто не втрачав близьких. А він надто слабкий… Очі поволі заплющуються… На мить здалося, що скінчилася холодна осінь і почалася квітуча весна. Та сама весна… А ось Її радісний голос і аромат білої лілеї . Він потопає в міцних обіймах…

Вони нарешті зустрілися, та цього разу назавжди…

Поділитися з друзями