Ось і минула половина морозної зими. Сидячи біля вікна з виглядом на засніжені Карпати, хочеться залишитися в цій казці назавжди. З неба падають сніжинки, танцюючи елегантно, тендітно, чарівно… Вони летять так ніжно й легко, щоб впасти на землю й виткати пухкий та м’який, немов перина, покрив. У нього із задоволенням стрибатимуть діти, щоб із розкритими обіймами відтворити на кучугурі зображення янгола.

   Прокинувшись одного ранку, я побачила цікаву картину: ялинки зняли з себе білі шубки, гори пустили вузенькі струмочки, а сніжинки після елегантного польоту розбивались об мокру землю.

   Невже так скоро прихід весни? Дні здавалися довшими, сонце ніби стало підніматися вище… Зазеленіють трава та дерева. Скоро, зовсім скоро розквітнуть сади. Через холод нами оволоділа втома, тож усім хочеться лиш тепла й сонечка. Навесні розквітає й душа, і лине з неї пісня разом зі струмочками, що дзюрчать навколо. Усе готове було прокинутися. Тільки…

  Знову випав сніг… Почалася завірюха, сильні морози… Ми засмучено повернулися туди, де  затишно й тепло.

А весна була так близько!.. Здається,  це безглуздо пожартувала погоди, адже весна вже скоро. Її чекають усі. А особливо синичка за моїм вікном, заглядаючи в годівничку й ласуючи зернятами й салом.

Чекай! Уже незабаром! Весна спішить…

Поділитися з друзями