Зібрала всі мрії в кулак. Викинула в смітник. 

Гітара. Лезо. Перерізала струни, як вени вздовж і впоперек. Як тільки можна. Блакитним стікали кров та акорди й розбивалися об кахельну підлогу у ванній.

Налила в склянку живу мелодію й виплеснула з розчиненого вікна в порожній Всесвіт. Нехай, мов велетенська губка, вбирає в себе всі голоси та ноти.

Змішала яскраві фабри в одній палітрі несамовитого буття. Сірий – аксіома. Замкнула стіни, коридори й стелю в скрині думок. Тоненький аромат, що вабив у художній школі, навіть не відчувається. Змирилася. Звикла.

Спалила вірші й твори в каміні. Тепло, але не від вогню. Байдуже все довкола. Попелом можна натерти обличчя й злитися з заасфальтованим небом безмрійного міста. 

Перервала на бинти всю тканину до останнього клаптика. Немає більше сил, наснаги колоти голкою пальці. Гидко від шрамів, що павутинням розгорнулися долонями. 

Картонний місяць заливає абсолютну темряву бурштиновим світлом. Укуталася вив’язаною з мороку та страхів ковдрою.

Нічого не хочу. Нічого не буду. Нічого не відчуваю. Не розправлю крила. Не вирвуся з клітки, обплетеної лавандовими дротами. 

Сьогодні…

Проте анорексія думок виліковна… Сподіваюся…

Поділитися з друзями