Шоста ранку. Вагон потяга наповнений гомоном людей та запахом свіжого молока. Це вже з першим поглядом сонця бабусі встигли з’їздити на ринок на площі неподалік від міського вокзалу та везуть додому онукам смаколики. Розглядаю мальовничі, такі знайомі краєвиди обабіч залізничних колій, що ведуть до рідного села.

Батьківська хата. Тут земля інакша. Повітря пахне свіжими пирогами, а кожен крок супроводжують вишиті барвистими нитками рушники. Тут і минали солодкі роки мого дитинства.
Стежина стрічкою обвиває спогади та єднає. А ось промінчик упав на найдальшу поличку, де пелена часу заховала кришталеву скриньку, наповнену дотиками минулого. Доля викувала золоті ключі до кожної подібної скарбниці, тож серед них насилу вдалося знайти відповідний.

Тепер пам’ятаю, ніби то було лише вчора.

Сонце котиться між солодкими ріками та апельсиновим соком малює дивні мережива на полотні небосхилу, зустрічає ніжним серпанком місячні танці зірок. Старенький чоловік та зовсім юна дівчинка сидять там, де земля й небо зливаються в одну суцільну тишу. То ми з прадідом шукаємо гармонійні акорди душі. Він тримає крихітну долоню дужими, натрудженими руками.

– Ти ще мала, але закарбуй навік: життя не смакує ваніллю, воно схоже на непробивну багряну стіну. Будуй його: цеглина за цеглиною.
Дзвінкі переливи дитячого сміху поглинає бурштинова тиша, але старому вдається вхопитися за струну щастя невинної душі.

– Не звертай увагу на негаразди, поки не пізнала гіркої правди життя. Може, хоч так не заплямуєш кришталево чисте серце.

Дідусь завжди ділився цінними порадами, нажитими роками. Поважаю його безмежну мудрість та неабияку любов до всього живого у світі. Шкода, що час швидкоплинний…

– Женю, де ти знову з чортами бавишся? Ходи краще за козами приглянь! – кричить з-за сараю бабця.

Уже біжу! – поспіхом хапаючи картуза, відповідаю їй.

Над смарагдовими полями завжди гуділи працьовиті бджоли, а молоду соковиту травичку із задоволенням скубла худоба. Повітря пахне пилком степових квітів та проникає до кожної струни душі. Ось де справді затишно.

– Не сиди, а кіз духом нагодуй! – сміється стара.

Бабуню… – незадоволено фиркаю у відповідь, бо вже не смішно з її постійних жартів.

Але все одно люблю свою жваву трудівницю, як би не набридав гумор. Не уявляю жодного прожитого дня дитинства без сміху старої. Не дарма ж говорять, що останній продовжує життя. Їй зараз вже за вісімдесят, а в юній душі завжди буде двадцять.

Здається, що все це було не так давно, адже тут застиг час на місці. Але я вже не та шестирічна дитина… Та в цій хаті все нагадує про тепле минуле крізь брами років. Це місце ніби стало паперовим, дитячим, розмальованим барвами фантазії. І від цього стає спокійно на душі, бо в селі я завжди зможу відчути дотики щасливого минулого.

Поділитися з друзями