Ти мене ще не знаєш. Але я тебе бачила, повір! Чуєш?.. Ти блукав лабіринтами життя в пошуках чарівної Осені. Це ж вона налила тобі келих червоного напівсолодкого й тихо просила перерізати почорнілу стрічку болю навпіл, віддати частину гіркої розплати їй? Мабуть, гадала, що так тобі стане легше хоч трохи. Помилилася… Твоє виснажене серце, на жаль, не залатати багряними нитками, на яких у далекому дитинстві, мов на батьківських гойдалках, літало Життя.

Я завжди шукала відповіді на питання: що ти забув у вагонах покинутого потяга на станції, стертій з усіх мап? Невже шукав там оксамитові дотики дитячих ніг? Роки голубами білими відлетіли, а ти й досі намагаєшся знайти хоч малесеньку краплину еліксиру щастя, щоб зробити ковток і на мить закружляти у вальсі між пухкою солодкою ватою в ясно-блакитних небесах. Проте дотики вкриті шарами пилу (часу, перетертого чаклуном), їх навряд чи вдасться відшукати серед мотлоху на розтертій по підлозі надії.

Укотре пишу тобі листи… Не знаючи ні адреси, ані твого імені. Буду являтися уві сні. Зустріну тебе серед волошкового поля й простягну руку віри. Ми з тобою разом не звернемо увагу на жовтавість цієї дивної осені. Сядемо між замріяних квітів – і тепер уже я подарую келих напівсолодкого, потайки вкраденого у твоєї колишньої знайомої. Будемо просто сидіти, мовчати, спостерігати, як краплини сліз безпорадного неба розбиватимуться об закам’янілу землю (ніби люди з тринадцятого поверху). Хочу зародити у твоєму серці віру в добро, бо навіщо нам трагічні фінали? Проте ти заплутався в павутинні, сховався за дверцятами в хаосі.

Остаточно загубився…

Тепер сидиш у кав’ярні наодинці зі своїми неслухняними думками й допиваєш холодне капучино. Тобі ніколи особливо не таланило, але сьогодні ти сотий клієнт у цьому закладі. Нарешті пощастило, чи не так? Смаглява офіціантка приносить тобі печиво не зовсім звичайне. Опустивши важкі повіки, тихо промовиш: «Дякую». Через мить виявиться, що сюрпризом стане передбачення всередині подарунка. «Те, що шукаєш, – у серці». Випадкова фраза з кількох тисяч у раніше заготованому наборі. Просто формальність для кав’ярні, але цього разу стріла влучила в мішень. Бачу, як міняється колір очей, на щоках прокидається рум’янець. Ти нарешті почав шукати на полицях розуму відповіді на давно заховані під пораненим крилом питання.

Той, хто знайшов себе справжнього, має змогу написати щасливий кінець власної казки.

Поділитися з друзями