Дні крокують у вічність, але кава зранку не стає смачнішою. Може, спросоння вже вкотре плутаю цукор із сіллю? Розчинене навстіж вікно утворює портал між моїм заплямованим світом та сірим буттям механічного міста, а голуби щодня приносять усе нові чутки (такі собі листоноші). Замок у дверях заіржавів, бо ним давно ніхто не користувався. Єдиним зв’язком із цивілізацією став поспішний кур’єр, щоранку приносячи коробку з теплим молоком та двома свіжоспеченими буханцями хліба. Малесенькі дверцята для кота – вихід у вимір трав’яних дерев та гігантських ніг – служать віконцем для обміну купюр на їжу. Завжди без решти. 

Хтось скаже, що я дивакувата відлюдниця, але перед цим відповім, що просто народжена самотністю. Оповита мовчання. Загорнута в темряву, але зі світлою душею. Позаяк вихована творцями. 

Навіщо крокувати у світ без конкретної мети? Навіщо тримати обома руками гнітючу рутину? Навіщо жити, дихаючи лише через раз? Скільки запитань – і жодної вичерпної відповіді… 

Холодна квартира перетворилася на вічний храм моторошних історій. У голові десятки вигаданих персонажів просяться вийти на волю й хоча б прогулятися рядками або навіть оселитися в новій історії навіки! Невиліковна хвороба творців… Чи не так? Із кожним новим аркушем, із кожною новою книгою «оркестр» все меншає й меншає, але ніколи з клітки підсвідомості не переселиться в реальний твір один і той же персонаж – власна копія. Так, вона також має право жити. Чи існування в самому собі не кращий варіант? Розповісти власну історію найскладніше. У кожного героя ми (письменники, режисери, композитори й художники – глядачі вистави) вкладаємо зернину власного буття: чи то найгіршу рису характеру, чи широкі плечі й крихітні вуста. А можемо подарувати свої думки. Але все одно не побачимо в персонажі власне відображення, подібне до дзеркала.

Пошуки, пошуки, пошуки власної копії між теренів заплутаних доріг в уяві. Більших проблем у митців начебто немає… Або їх просто складно помітити, коли єдиними друзями вже не один десяток років є лише інструменти для втілення бажаного в реалії. 

Пальці пахнуть вологим папером і стертою фарбою. Голова обростає шипами їдких думок і фальшивих фраз та образів. Звикли до самоти, але ще здатні залишатися людьми.

Ні, я не божевільна, а лише втілила між рядків свій образ генія. Генія мистецтв…

Поділитися з друзями

Коментарі до: "Хвороба творців"

  • Avatar Валерія

    Творчість Євгенії Семенової наповнена дивовижними образами й переповнена емоціями, що крізь рядки передаються читачеві й знаходять відголоски в кожній душі. Ми переживає біль ліричного героя разом з ним. Його власне нутро потребує виходу з власної клітки, але то важко зробити, бо він не знає, хто з «оркестру» його власна копія. Цю хворобу може підхопити кожен: хтось раніше, а хтось ніколи. Не всякий приділяє увагу пошуку самого себе серед інших, але для творців – це поклик серце, яке ниє, та заважає жити нормальним життям. Проте кожний новий персонаж і є тим, невеличким фрагментом усієї картини внутрішнього світу автора. А якщо з’єднати всі окремі частинки, то побачимо власне віддзеркалення творця, його наймайстернішу копію, його власний неосяжний світ.
    Тому раджу до прочитання твори Євгенії Семенової, щоб відчути кожну емоцію автора, які переливають всіма відомими й невідомими барвами та яких так багато, як і зірок у космосі.

Залишити коментар

Ваш коментар буде опубліковано після схвалення.