Щоразу, коли проходжу повз цей будинок, серце стискається від болю. Скільки всього з ним пов’язано…

Тут, на огородженому металевими балясинами рундуку, я зробила перші кроки, уперше сказала «мама» й «тато», навчилася читати.

Кожнісінького ранку вибігала босоніж у нічній сорочці до воріт мокрим від роси споришем, щоб провести татуся на роботу. А коли денне світило ховалося за крайнебо, виглядала батька з праці, сидячи на просторому дерев’яному підвіконні. Він повсякчас приносив якихось добриків «від зайчика», а я кожного разу передавала вуханю привіт. Безсумнівно, він був моїм особистим суперменом. Тільки без плаща. Татко не любив цього атрибуту.

У його руках, сильних, великих, як Всесвіт, і трохи шершавих, я почувала себе маленькою принцесою, яка будь-коли могла заховатися в мури замку й точно знала, що королівська гвардія не дасть мене в образу. У татових очах – цілий світ: неосяжна морська стихія, пустельні береги Африки, таємничі печери Малайзії, незбагненне циганське сонце й хвостата комета. Він завжди був поруч. Вірив у мене навіть тоді, коли я сама втрачала віру. Був моєю полярною зіркою, моїм компасом: вказував правильний шлях – «через терни до зірок». Боляче, що час втікає, як пісок крізь пальці…

Дитинство… Що від нього лишилося? Потерта коробка з ляльками та іншими «скарбами»: монетками, значками, іграшками із «кіндера», пара-трійка  вицвілих фотокарток, поїдений міллю альбом із дитячими малюнками… І спогади. Як-не-як, їх не зітреш дешевою канцелярською ґумкою, не викосиш косою, як непотрібний бур’ян, не вирвеш із пам’яті, як аркуш із щоденника. Вони, як пазл, утворюють цілісну картинку нашого життя, своєрідну мозаїку, яку потрібно скласти з безлічі фрагментів. Спогади з нами навіки…

Поділитися з друзями