Тихо. Ніби годинник зупинила холодна, крижана рука. А з ним зупинялося моє кохання. Я, певно, не пам’ятаю, чи був то останній ковток вина, у якому відображалися твої пухкі вуста… Та й годі таїти: узагалі не пам’ятаю, що сталося того холодного похмурого вечора. Десь за межами свідомості лунав голос. Луною долинали до мене слова. Ти випадково стріляв ними, коли я танцювала мінливий танець. Востаннє просила: “Будь поруч…” Твій рваний погляд завжди падав на мене… Але чому все ж таки тримав мої загублені руки?

Одного мрійливого вечора ти мовчав, а потім заговорив ривками, так, ніби між словами виривалося полум’я шаленої пристрасті. Я помічала це за тобою в минулі дні, коли ти зовсім не звертав уваги на  мене.

А зараз що?..
Я розгортаю сторінку під номером 35, на ній чорнилом накреслені чорні смуги… Мабуть, вони для тебе починалися без мене.

Гадаючи, у чому твоя вина, зовсім не помічав на своєму серці шматочок мого яскравого кохання… Усе ж таки… ти залишив відбиток своєї руки на моєму серці…
І останнє прохання… Будь ласка, дай мені останню пляшку цієї холодної осені. Я вип’ю її – і забуду твої літні вуста…

Поділитися з друзями