Бризки хвиль… Солона тепла вода… Білі гори загортають тебе в морську піну… Промінчики сонця лагідно торкають золотавий пісок та грають у квача зі спритними рибками.

Ти навіть не уявляєш, що може статися завтра, але вже пірнаєш у морі емоцій від побаченого. Пірнаєш у новий для тебе світ…

Ось відпочиває риба-камінь, у пошуках здобичі спішить акула й, нікуди не поспішаючи, пливе ангел. На поверхні лиш золотавий берег та розгорнуті стулки парасольок від пекучого сонця. Дуже хоче втрапити в обійми ця яскрава зірка. Здалеку дивишся на цю красу, помічаєш, що проливає корабель, шугають чайки високо в небі, а солонувато-гіркувате морське повітря перехоплює дух. Сидячи біля моря й слухаючи, як хвилі б’ються в береги, розумієш, що тут твій спокій, твій світ…

А іноді мені здається, що море неначе людина. Нікуди не поспішає, не метушиться, а часом може бути схвильованим і навіть розгніваним. Хм… можливо, воно схоже на мене? Можливо, саме тому забирає велику частину мого серця й залишає в ньому гіркувату сіль пам’яті?

Поділитися з друзями