Складаю почорнілі крила до купи всілякого мотлоху. І кого намагалася надурити? Міллю поточені, поламані, а я вперто силуюся злетіти хоч би на одному. Та не стати мені тією загадковою дев’ятою планетою, бо кожен другий заплямовує пір’я ворожістю, а чорне не відбілюється навіть у пральній машинці.

Своє серце закопаю глибоко під землею, під старим мурашником восени. Може, так стане легше, а воно натомість проросте навесні?

Зграя круків бентежить моє нутро, щось щемне змушує лишатися живою серед букету сухоцвітів. Ніби паросток надії… Невже таки зійшов довгоочікуваний викоханий урожай? Невже не дарма садила? Невже нарешті скресла крига душі моєї й серед натовпу безликого знайду своє обличчя істинне?

Боюся лиш, що талан примарний і хиткий, що павутина може в будь-яку хвилину обірватися. Та поки не зруйнувався міст цієї ефемерної дійсності, поки туман не осів на крижану вранішню землю, маю час побути наодинці у вишневому саду моєї душі…

Поділитися з друзями