Зморознілі шибки, на місто насуває важка сіра хмара диму, магістралі переповнені машинами, навколо тебе темп, за яким мусиш встигати. Хочеш стати успішним? Треба працювати не покладаючи рук.

Спробую віднайти в гучному мегаполісі свій відбиток. Мільйони  людей, і кожен із них намагається зазирнути в душу… Втомилася…

А ще якихось три місяці тому душа летіла, руки невтомно виконували роботу. Так було раніше. Здавалося, що все під силу. Додаткові завдання, місце для друзів та рідних. Устигала все, на втому не вистачало часу. Раніше в душі лунала пісня жайворонка. Ним була я: прокидалася, коли  сонце ще спало.

Мені слід узяти перерву, поїхати якнайдалі від шумного міста. Десь, у забутому  Богом селі, знайти невеликий будинок, де тіло почуватиметься як у раю. Вдягнути сукню й побігти босими ногами незвіданими ще дорогами, умиваючись росою. Поєднати душу з природою, нехай вона знову почує пісню жайворонка, яка давала змогу прямувати, не зважаючи ні на що. Доторкнутися пальцями до по-справжньому  молодої весняної ріки, що загоїть усі рани.

Так, і справді цей перепочинок був цілющим. Очі намагалися знайти в краєвидах істину, пісня ж ніби насміхалася: «Зупинися! Спіймай момент, побач у простому казкове!»

Поділитися з друзями