Знаєте, я б хотіла бути пташкою. Вільно здійматися до небес, щоб далі, далі за хмари, обіймати їх своїми великими крилами, гойдатися на розкинутих струнах літнього сонця й закричати на весь світ: «Я вільна!»

Знаєте, я б хотіла бути вовком, вожаком. Вести за собою зграю, залишати сліди лап на вогкій після дощу землі, відчути те, що й він, коли, перестрибуючи повалені дерева, женеться за здобиччю, коли вилизує свій виводок перед сном, коли вночі заспівує, ніби хоче довести тому треклятому місяцю: навіть якщо кепсько, вий: «Я вільний!»

Знаєте, я б хотіла бути вітром. Нести осіннє листя до підвіконня старої хати, здіймати маленькі хвилі на ніжній, мов шовкова хустинка у руках молодої панни, поверхні річки, проникати в легені й залишати там шматочок чогось свіжого, після чого дихається легше, летіти паперовим літачком повз машини та будинки аж до живого лісу, і там закружляти веселий танок разом з метеликом між крон могутнього дуба, насвистувати пісню пихатому жайворонку про те, що свобода – то моє життя.

Знаєте, я б хотіла бути зіркою. Сяяти маленькою бісеринкою на темному полотні ікон, що вишиває моя бабуся, пливти в безкрає море Всесвіту, де якось по-дитячому крутять своїми боками планети. Такі гарненькі, немов цукерки на прилавку «Львівської кав’ярні»: там «Бернадирка», там «Амурка», а он приваблива «Полунична цьомка». Ммммм… Хочу впадати у вічі відблиском щирих емоцій, що просочуються через зіниці, лоскочуть зорові нерви й згадаються нам, коли вночі, сидячи на пошарпаній лаві й вдихаючи аромат чаю з мелісою, вдивлятимемося в мерехтіння міріад й тихо видихатимемо слова разом із парою: «Зірки такі вільні…»

Можливо, колись мої мрії здійсняться, і всі, хто мене оточує, будуть завжди поряд. Але зараз що найголовніше? Найголовніше, щоб усі ми були ЛЮДЬМИ!

Поділитися з друзями