Я заплющую очі: згадую мандри. Мрячне небо змінюється на сонячне сяйво. Занурююсь у свій неймовірний відпочинок.

Лазурне море, немов оаза в пустелі, виблискує під гарячим сонячним промінням. Пальми застигли, наче теж піддалися сонливій насолоді. Але це сонце, таке лагідне до мене в цьому ж місці, нещадне до людей, які тут працюють. Воно випалює їм шкіру й волосся, сльозить очі. Але навіть ці люди чекають ранкове сонячне проміння, яке приносить і життя. “Щоб жити, потрібні сонце, свобода й маленька квітка”, – писав Ганс Крістіан Андерсон. Насправді, сонце може, як породити, так і вбити маленьку квітку… На жаль…

Але зараз я купаюсь у м’яких жаринках, і мої думки линуть повільно крізь простір відпочинку…

Треба жити, подорожувати й носити частину сонця в душі.

Поділитися з друзями