Це буде зніяковілий весняний ранок. Крізь заплакану шибку ти бачитимеш лише безпорадну ковдру неба. Ховаючи дихання, йтимеш на кухню й звариш (за звичкою) каву з вершками. Без цукру. Тобі вже давно не було солодко. Тріпотітиме душа, а ти шукатимеш найщасливішу маску у своїй колекції мотлоху й дрібниць, бо ніхто не має бачити оголену пісню серця. Сонце заплете собі коси й погляне на тебе з-за рум’яної нічної подушки, а ти ховатимешся під дзеркальним панциром від зайвих думок.

А коли я помру… Ти заплачеш?

Що вируватиме в незгасних смарагдових очах? Чи захмарить багряна осінь щемну зелень віт?

Це буде прекрасний сонячний день. Тебе хтось ніжно обійме, поцілує в чоло, але…. Не я… Зроблю лише вигляд, що не помітила. А може той, хто помер, зовсім не вміє заздрити? Ти ще не знатимеш, що моє тіло, обвите шипами зів’ялих троянд, томиться в кремезній труні, у вогкій від плачу неба землі. Навіть позолочена блакить уміє співчувати… Мої думки злітатимуть на гойдалках долі аж до пухнастих хмар і… Впадуть. Розіб’ються. Переплетуться з шовковими квітками й корінням вростуть у могилу. Навік. Ти кружлятимеш у вирі буденних, монотонних справ, а ось я… Зітліла… Мов той сірник, яким підпалили лавандові листки й знищили останню згадку про колискову душі.

Це буде ненависна сонна субота. Не любила цей день тижня від самого дитинства. Цілісінький день прогаєш у ліжку й злітатимеш у пошуках надій в потойбіччя, сподіваючись, що завтра стане легше. Дарма… Тобі ще не відома буде млосна звістка. Споглядатиму з-за зірок за тобою. Зупиниться серце? Ледь стане. І знов застукоче, бо тебе ж не вбивали. Субота затьмарить твій розум: усе падатиме на кахельну підлогу, битиметься об бетонні стіни бездушного дому. Так станеться, що в голові остаточно заплутаються, зв’яжуться в клубок всі думки, а жодна справа не підніметься на наступну сходинку. 

Скажи мені, ти заплачеш?

Це буде моя мить тріумфу. Залишаться тернові хвилювання, абсолютно всі безглузді думки й неокрилені мрії блукати лабіринтами землею. А я… Ховатимусь на небі… Промоклими заасфальтованими вулицями міста сміливо й водночас боязко крокуватимуть до тебе чутки. Звістка просочиться в найпотаємнішу скриньку думок. Сколихнуться струни душі? Порвуться. Акорди заблукають прірвами, а ноти розм’якнуть під зливами серця. Мапа світу у твоїй уяві розірветься на міріади клаптиків і змішається з погаслими зірками між серпантинів зруйнованих доріг, зітліє, як і я, у вогнищі твоїх невичерпних страждань. Простягнеш мені охололу долоню й залишиш найчистіший кришталевий дотик на душі. Упаду солоним дощем тобі на груди. Нещодавно ж палали мої рум’яні щоки ванільним життям, а сьогодні  розсиплю сльози – і покотяться бісеринки туманною ковдрою тонкого потойбіччя.

Це буде зовсім скоро. Не зараз… Поки що стрілки годинника буття женуться одна за одною на полі циферблату й надокучливо в такт вистукують ритми почорнілого серця. Але ти мене тримаєш, оберігаєш… Не пускаєш. Не пускаєш! Обламала б собі поранені крила й поклала б у твою колекцію, даючи змогу злетіти хоч раз до мене, але вони надійно пришиті срібними нитками. Перерізала б пурпурову стрічку життя й вплела б квітучій весні в коси. Але не в силах підійняти сталеві ножиці долі. Піднялася б на найвищу гору й закричала б на весь прозорий, мов вуаль, неосяжний світ: «Я вільна!» Але блукаю тернистими шляхами буденності. Дурман остаточно оселився в думках й отруїв зламану душу.

Це буде. Обов’язково буде. Але лише тоді, коли ти розв’яжеш позолочений вузол, що з’єднує нас крізь тонни невиказаних слів, невідчутих емоцій, прихованих почуттів. Тоді й не обірветься найтонша нитка життя…

Коментарі до твору "Ти заплачеш?"

  • Поки що коментарів немає...

Залишити коментар

Ваш коментар буде опубліковано після схвалення.