Знову піймав мене… Потрапила в лабети невидимих сталевих лап, як мураха, яку ось-ось має придушити ненаситний комахолов. От тільки створіння ці отруйні – люди…

Виснажилася. Змучилася. Зморилася. Гадючим гніздом клубочаться думки в голові, та не лише мої. Ніби всі мислять вголос, ніби зникли невидимі стіни «моє» та «чуже», а кордони раптово розмились океанами.

Хотіла б стати піною, щоб хвилювало лише море. Або сизокрилою чайкою, аби ширяти над безмежними просторами. Або книгою, щоб сховатися поміж рядків, чорнилом розливатись і пити блаженну самоту. Повільно. Ковток за ковтком.    

А люди йдуть. За одним другий і третій… Безконечно, невпинно… Вороги й друзі, близькі й сторонні… Кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов.

Затулю вуха, замкну свою душу й кричатиму: «Тут вхід не вільний!»

І знову я серед соціуму. Де нелюди люди, де більше кусають, аніж цілують. Конвеєру цьому немає спочинку…

А мені б втекти подалі: у засніжені цукровою пудрою самотні поля…

Поділитися з друзями