Це був прохолодний весняний вечір, дощ відбивав на тротуарі біля лікарні якийсь тільки йому відомий ритм. Вітерець прошмигнув через на мить відчинені двері всередину, петляючи білими коридорами. І враз гучний дитячий плач наповнив ближню операційну. 

Бог зацікавлено виглянув з-за хмар, усміхаючись пухкенькому личку малого, що морщилось у крику, лежачи на маминих грудях. 

         – Сьогодні я подарую тобі дещо, – ласкаво сказав Всевишній. – Це можливість бачити душі інших… – Він кинув погляд на велику галявину в іншому кінці міста. – Квітами. Будь обережним, маля, у цьому світі важко не втратити все. Але про це згодом. Спочатку трішки підрости, і тоді тобі відкриється наша маленька таємниця. А зараз спи, маля, спи… 

Минали роки, змінювались одна за одною пори року. Серйозна мадам Осінь тільки-тільки взялася за справу, а вже діловито походжає парками та алеями й де-не-де доторкається дерев помаранчевим пензлем. Разом із нею дорогою додому йде біляве хлопча з великим, ще не звичним, ранцем за спиною. Воно роздивляється смарагдовими очима, повними ентузіазму, довкола, хапає на льоту один-єдиний жовтенький листок, що вже вирішив покинути своїх братів та сестер і зібрався в ранній політ. Аж раптом почув  тихий голосок. 

Парубок подивився на клен, листок з якого тільки що спіймав. Майже на найвищій гілці, міцно схопившись за неї кігтями, сиділо крихітне руде кошеня й жалібно гукало про допомогу. 

Не гаючи ні хвилини, маленький очевидець скинув на землю ранець і почав обережно залазити на дерево. Ось він уже майже на верхівці, руку протягни – і дістанеш рудого. Несподіваний порив вітру ледь не збив хлопця з клена. Міцніше обхопивши віття, хлопчик схопив перелякане кошеня, притиснув до грудей та почав повільно спускатися. Залишалося вже небагато, але раптом між ребер щось залоскотало. Не витримавши, хлопча послизнулося на гладенькій гілці, замахало руками, намагаючись учепитися за щось й шугнуло в траву на спину, усе ще тримаючи кицьку.

Хлопчик  підвівся, потираючи потилицю, й оторопіло подивився крізь зім’ятий піджак і свою грудину: а там, рівно посередині, прямо на хребті красувався зелений паросток із двома малесенькими листочками. 

І враз здійнялися в пам’яті, ніби й не забувалися, Божі слова й незвичайний дарунок, зроблений декілька років тому. Хлопчик спробував дотягтися до рослинки всередині себе, але наштовхнувся лише на цупку тканину подушечками пальців та холодне залізо ґудзиків. А врятований пухнастик, що сидів на передпліччі, скористався цією можливістю й потерся мордочкою об руку рятівника. 

Уже ввечері, лежачи з Фоксом (так назвали відмитого, відігрітого й нагодованого нового улюбленця) та батьками перед телевізором, хлопчикн дивився зовсім не на смішну передачу про якихось коміків, а на великий букетик айстр у мами та всього чотири бутони хризантем у батька. А наступного дня на яскраві, ніби саме вогнище, помаранчеві чорнобривці у першої вчительки, на майже зів’ялу одну єдину волошку у простої перехожої, що якраз сварилася з кимось по телефону, на такі ж маленькі паростки в деяких однокласників. А в інших… і зовсім нічого… 

Парубок підростав, звик до клумб усюди й почав дещо помічати. Після кожної доброї справи, кожної щирої усмішки чи побажання доброго ранку, кожної допомоги чи просто поради, кожного написаного щирого вірша, кожного поцілунку рідних, кожного “я люблю вас” батькам, кожної прочитаної книги, кожної атмосферної посиденьки з друзями всередині виростало все більше, і більше, і більше квітів, ніби на підтвердження  добрих справ. 

І ось на 16 років різнокольорові троянди ледве-ледве вміщалися в його нутрі, пробиваючись крізь ребра й намагаючись засяяти яскравим спалахом на весь світ. Як виявилося, у деяких людей, дійсно, душа занадто велика для їхнього тіла.

Запах троянд огортав, ніби друга шкіра, він проник через пори і засів десь на самих нюхових рецепторах назавжди. Не позбутися. Та й не хочеться. 

Чим старшим ставав чоловік, тим більше помічав або зовсім слабких, або порожніх, як спустошена скляна пляшка, бо на світлі видно тільки оболонку людей. І настільки йому стало боляче, настільки він захотів їм допомогти будь-якими методами, повторюючи: “Ніхто не повинен жити так…” Тож почав ламати свої прекрасні квіти й роздавати іншим, терплячи жахливі страждання. Кожен раз, як бачив розламану душу, відрізав шматочок своєї, щасливої… 

Усміхаючись, щоб не хвилювати знайомих та рідних, старий відкривав людям очі, як колись відкрив йому Бог. Він дарував доброту, яку не купиш ні за які захмарні кошти. Він жертвував собою, не вимагаючи нічого натомість. 

І коли Всевишній побачив старезного діда, що з усмішкою сидів під тим самим кленом, де колись почав нову сторінку свого життя, з порізаними, але живими, яскраво-зеленими стовбурами троянд у душі, то, закриваючі йому очі, сказав:

 – Твоя душевна краса врятувала світ. Не сьогодні, так завтра твої жертви принесуть плоди. А зараз спи, дитино, спи…

Поділитися з друзями

Коментарі до: "Яка вона – душевна краса"

  • Поки що коментарів немає...

Залишити коментар

Ваш коментар буде опубліковано після схвалення.