Тік-так, тік-так. Годинник вистукує ритми серця. Дін-дон, дін-дон. Північ змінює події. Розділяє на до і після. 

Птахи принесли пошту під розчинене вікно в мій світ. Конверт. А в ньому – два квитки. На автобус маршрутом «Народження – смерть». 

Спакувала валізу. У неї – усі символічні дрібнички пройденого роками шляху. Ключі від влади над часом знайшла між розвилкою доріг над небом та під землею водночас. 

Відмотала стрілку годинника на 441504000 секунд назад. Дзвінкий плач дитини. Люблячі руки обіймають легке, мов кульбабка, тіло новонародженої. Ластовиння на мармуровій шкірі тішить очі батьків. Вони ще не знають, що через кілька років воно метеликами здійметься увись та не залишить і сліду на порцеляновій шкірі. Роки пролетять сизими голубами над рум’яним обличчям. 

Минуло кілька літ. Міські багатоповерхівки змінили бляшані дахи села. Прадідові руки бавляться в золотавому волоссі. Буквар і всі віршики в ньому давно вже вивчено напам’ять, а вказівний пальчик бігає рядками класиків. А коли замети розчиняються під гарячим подихом весни, то платтячко кольору бриз тріпотить у вальсі з вітерцем, а босі ноги лоскоче роса на смарагдовій траві. 

Ще кілька років уперед. Дитячий садок переходить небезпечну дорогу, тримаючи за руку школу. Знову асфальтові багатоповерхівки й сіра рутина. Проте не в дитячих замріяних очах. Зіниці ведуть  до знань. Коло таких же дивакуватих друзів, смішинки й веселі дзвони довкола. 

Час крокує вперед. Зріст півтора метра плюс вісім не видно по той бік екрану в Інтернеті. Фарбує нігті чорним лаком. Приєднана до тисячі сторінок у соціальних мережах типу: «Чому в кульбабки пухлі щоки», «Рядки невідомих поетів», «Маків цвіт здмухуючи зі скронь»… Натхнення черпає всюди, де тільки можна. Пензель не випускає із рук, а фарби набирає з уяви та забарвлює в золото миті життя. 

А що буде далі? Ніхто достеменно не знає. Мандрівка в минуле завершилася, попереду лише залиті сонцем шляхи.

Поділитися з друзями