Ким ми є, коли народжуємося? Василь Стус казав, що не буває так, аби народився – і зразу людина. Казав, що нею ще треба стати. Мабуть, схожа історія трапляється з будь-чим, навіть з ідентичністю. Тож невтомно запитаю себе: ким же я стала від народження? Тут могла б бути історія покаяння або відлучення від метрополії. Але почнеться все з чумакування порогами меншовартості. Ви прочитаєте історію дівчини, яка писала олімпіади з української мови, розмовляючи на уроках російською. І водночас тієї, яка склала воєнне НМТ з мови на 200. На цих сторінках я таки розповім історію зламаної малороски, яка має за щастя називати себе сьогодні Українкою.

Малороска. Була такою. Точніше — нею була я! Не можна відмежовуватися від того. Зубрила правила, десакралізувала Шевченка. Ненавиділа все з означенням «величний». Бо придумали вішати цього діда в усіх кабінетах. Тьху! Навіть біографію в той час досконало вивчила. Поваги те не викликало, лише безмежну втому та нерозуміння його популярності.
Ночами переглядала російські серіали, хоча мама й забороняла. Мені здавалося, що там же всі такі круті, підковані!. Шпильки про хохлів відпускали — сміялася, бо так було правильно. Ніде не чула солов’їної, хіба що між деревами, а от з автентичної музики знала хіба одну-дві пісні й ті, як виявилося, були авторськими. Тобто нічого такого «національного», тим паче патріотичного. І до дідька, що моя Полтава – духовна столиця України та колиска літературної мови.

Усі російські репери були охрещені «своїми». Учила ті речитативи ніби псалми з Біблії. Те, що там було багато лайки, мене, відмінницю, жодним чином не турбувало. Ще й сердилася на подружок, які орієнтувалися на американський світ, а «власне» так зневажали. Я тяглася до російських казок. Перший вірш і той «У лукоморья дуб зеленый». З поетів — Єсенін. Хіба в нас можуть бути гідні поети? До речі, свої перші твори я теж писала російською. Бо це ж привабливо!

 Зараз же цей бруд хочеться змити з триразовим хлоруванням. Чесне слово — бридко, що зросійщення так глибоко отруїло моє життя. Ці наративи псували набагато більше, ніж може здатися. У спадок від колоніальної епохи я здобула відчуття тотальної неповноцінності. На щастя, нарешті “подала позов до суду”, аби відмовитися від такого подаруночка.   

Людиною не народжуються, нею стають. Українцями теж стають, бо ідентичність завжди про вибір. Після фестивалю з дисидентства та шістдесятницького руху водномить усвідомила себе приналежною до народу. Почала говорити українською, споживати наш контент, відстоювати права неньки. Коли почалася війна, одразу пішла волонтерити й остаточно відмовилася від усього проросійського, що мене оточувало. Бо цитую «Кіборгів»: «Ти все життя українською розмовляєш? Ні, я це й без тебе знаю. Бо коли стало край уже, ти взяв мову як зброю, щоб усім заявити, що ти українець». 

Ото й мені в якийсь день стало вдосталь шлаку, що мене оточував. Я відчула, що я – українка, і тепер щодня роблю крок до повернення себе.

Українцями не народжуються, ними стають. Переконалася!

Поділитися з друзями