Мені дуже пощастило. Не вчора й не сьогодні. Просто пощастило народитися в зеленому й квітучому куточку земної кулі — в Україні. Точніше кажучи, на Полтавщині. Ні біля мого житла, і навіть на відстані ста кілометрів немає заводів, фабрик, які б отруювали життя мені й усім навколо. Мій регіон більше сільськогосподарський. У нас вирощують жито, пшеницю й усяку пашницю. Клімат помірний, а природа лагідна. Тому не знаю, як то жити у великому індустріальному регіоні. Маємо вдосталь їжі, свіжих і корисних овочів і фруктів. У нас чиста вода в домівці та в колодязі біля хати. І повітря свіже та густе. Ні спраги, ні голоду я ніколи не знав. Моя земля благословенна, нас годує, поїть, лікує. Тому моє основне завдання — навчитися берегти те, що маю. Бо чи буде так завжди, не знаю.

Сто років для планети — це лише мить. Для людини – вік. Бабуся розповідала, що в дитинстві на санчатах вони каталися зі стріхи хати. Снігу стільки намітало, що аж до бовдура діставало. І двері в старих хатах відчинялися тільки всередину, щоб узимку, коли снігу багато, було можна вийти з хати. Минуло лише 60 років, а снігу взимку іноді не вистачає навіть землю від морозу прикрити. Про те, щоб на санчатах з гірки летіти, годі й говорити. Навесні танути немає чому, не воркочуть, не виспівують тисячі маленьких водоспадиків та струмків в ярах та балочках. Не наповнюють собою ставки та озера. То й пересихають вони…

Був ставок з вербами та качками. Великий ставок, гарний. Якраз посеред нашого селища. Повз нього доріжка обабіч. Жаркого літнього вечора біжу малим по тій доріжці уздовж ставу, а там прохолода й комарі з бабками гудуть. Пахне мокрою травою й очеретом. А птаства скільки там різного жило, водяні курочки з качками свійськими й дикими впереміш плавали. Зараз лишилися лиш хащі з верболозу.

Можливо, ви подумаєте, що то люди засмітили ставок, тому він і висох? Скажу відверто: ні. Той став дуже давній був, ще за князів Кочубеїв радував диканчан своєю прохолодою. Тож не одне покоління їх, як і моя мама з бабусею, коли в школі навчалися, ходили розчищати його джерела від сміття та гілок. Звичайно, кожного за руку не впіймаєш, то, може, хто й смітив тихенько. Та, на мою думку, проблема ховається десь глибше.

Пішла вода. Зникла. Та й усе. Там, де луки були, де жаби зелені в теплих ковбаньках спини гріли, жовтець ціле літо цвів, зараз трактори їздять, ниву розорюють. Висохли луки, пропав жовтець. Не їздив би там трактор, якби води до пів колеса було.

Так зникають не просто озера, ставки, луки, так зникають чиїсь домівки з їхніми малими мешканцями. Тихо, непомітно. То ж як так сталося, що за десять років висох великий двохсотрічний ставок, повисихали луки, зміліли колодязі? Починаю цікавитися, докопуватися, як кажуть, до суті питання.

Виявляється, зараз дуже модно й популярно мати власну водяну свердловину в оборі. Зручно, відносно недорого, швидко, самому тиждень копати не треба. Приїхала машина, пробурила дірочку в землі вузеньку, до 20–40 метрів завглибшки, трубу вставили в неї, насос причепили — та й маєш собі воду. Хочеш – город улітку поливай, хочеш – басейн наповнюй. І так майже в кожного. А головне: та вода безкоштовна. Бо ніхто ніде не веде обліку, скільки, де й хто їх використає.

Довго шукати не доводиться. Перше оголошення інтернеті: «Ми проводимо буріння свердловин по всій Полтавській області. За сім років роботи пробурено понад п’ятсот свердловин і накопичено великий практичний досвід». Ознайомившись із цією пропозицією, додам, що технічне спорядження дозволяє пробурювати свердловини аж до трьохсот метрів у трьох водоносних горизонтах: алювіальному Полтавському, Харківському і Бучацькому. Це основні три горизонти залягання пластових вод у нашій області. Ці горизонти різняться трохи за своїм мінеральним складом, кількістю води та глибиною залягання. Для господарських потреб індивідуального характеру найчастіше використовують свердловини глибиною від 10 до 50 м. Саме там, залежно від рельєфу та висоти над рівнем моря, і залягає алювіальний Полтавський горизонт пластових вод. Саме він забезпечує функціонування поверхневих екосистем. Із нього живляться кущі, дерева, він підтримує наші річки озера, болота в період посух. А от наповнення його відбувається за рахунок атмосферних опадів.

“Як то?” — засумніваєтеся ви. — Невже в області не ведеться облік використання водних ресурсів?” Ведеться, але є нюанс. Обліку підлягають поверхневі підземні та морські води. У нашому випадку мова про підземні. Централізоване забезпечення водою населення та підприємств у промислових об’ємах здійснюється з Бучацького горизонту. Він рівномірно поширений територією всієї Полтавської області, найбільш повноводний залягає на глибині 300 – 800 м. Ця вода обліковується. Забір води з поверхневого алювіального Полтавського горизонту для забезпечення централізованого водопостачання не здійснюється, бо він значно менший і має пластово-острівне поширення. Ним користуються тільки приватні господарства. Тож обліку цієї води немає.

Підсумую: кількість опадів зменшується, тож і наповнення горизонту відповідно, а об’єми використання води різко зросли за останні десять років за рахунок використання її з неглибоких свердловин. Додам, що в регіоні працює не одна компанія такого буріння. Тому такі свердловини скоро будуть в кожному дворі. Стає зрозуміло, чому за десять років висох ставок, який існував не одне століття. На жаль, таких водних об’єктів, що не витримали тиску технічного прогресу, багато. У Диканьці три мені відомі. А скільки їх таких, невідомих, які тихо зникли з поверхні назавжди? Можливо, хтось із експертів скаже, що проблема невелика й ми не відчуваємо нестачі води. А мені здається, що це тимчасово. Там, де товщина пласта води вже вичерпалася, бо була тоншою, на поверхні, замість луків, сьогодні поля й чагарник, а завтра залишиться суха оболонка без рослин і тварин. Враховуючи, що це завтра наступає протягом 5 – 10 років, постає питання: скільки поколінь людей ще зможе жити на цій території. До речі, свердловини з такими темпами використання води теж не довговічні. Звичайно, ніхто не може вплинути на кількість опадів, щоб вирішити проблему наповнення горизонту. Але врегульовувати об’єми використання води, на жаль, також ніхто не буде. Для населення це зручно, для політиків і підприємців — вигідно. А природа…

Цією проблемою давно зацікавився Департамент екології та природних ресурсів. Про що я дізнався з екологічного паспорту Полтавської області за 2022 рік, але, на жаль, ця проблема не вирішена.

Тому сьогодні я мрію. Мрію про те, щоб люди навчились економно та відповідально використовувати всі ресурси й блага своєї землі. Бо відповідальні вони, перш за все, перед майбутніми поколіннями, дітьми й онуками, яких може й не бути. Зникнуть тихо й непомітно. Разом із природою. І не тільки на Полтавщині…

Поділитися з друзями