Колись давно, коли ще не було телевізорів, телефонів, інтернету, в бідній кріпацькій українській родині народився хлопчик, батько якого так казав про нього: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його мій спадок або нічого не значитиме, або не допоможе». Ось так стали ті батьківські слова пророчими, коли через сотні років кожен українець може сказати «Мій Шевченко. Наш Шевченко». Як же так вийшло, що людина, не маючи багатьох можливостей, так глибоко проникла у свідомість цілої нації, століттями впливаючи на її світотворення, самовизначення й самоусвідомлення, змусила й мене замислитися й шукати відповіді. Здається, тим чарівним рушієм була любов.

Любов до всього, що оточувало його змалечку. І нехай науковці говорять про мелос, музику слова, що є провідною рисою поезії Шевченка, ритмічну могутність та метричну різноманітність, вивчають строфіку, розміри та римування його творів, я переконаний, що мій Шевченко – в любові.

У любові до мови: «Ну що б, здавалося, слова…/ Слова та голос – більш нічого. / А серце б’ється – ожива, / Як їх почує. / Знать, од Бога/ І голос той, і ті слова/ Ідуть меж люди». У любові до України, українців, їхньої пісні, щедрівки, безкраїх полів пшениці, загублених між вишневими садами хат: «Я так її, я так люблю/ Мою Україну убогу,/ Що прокляну святого Бога, / За неї душу погублю…».

Усе, чого торкався Кобзар, переповнене світлом душі. У його картинах, віршах, повістях – в усьому, що творив, – народ. Тому й боліла Тарасові та кривда, поневолення, теє рабство народу більше ніж своє. Та любов надихала його на боротьбу, змушувала виживати в засланні і в казематах. Вела його шляхом просвіти народу, уславлення його: «Возвеличу /Малих отих рабів німих! / Я на сторожі коло їх / Поставлю слово».

Освіта, самоосвіта – ще один рушій всього Шевченкового життя. Спраглий до знань, він сам намагався черпати їх звідусіль, стаючи прикладом і для мене. Знання для нього – світло. Воно манило, обпікало, вабило у свої тенета. Через тогочасну систему освіти залишило болісний слід в його дитячій свідомості: «Бо й мене хоч били, / Добре били, а багато / Дечому навчили! / Тма, мна знаю, а оксію / Не втну таки й досі». Та не зламали його жагу до пізнання. Тому, намагаючись полегшити навчання малих українців, і видрукував «Букварь южнорусский». А мріяв ще й «Лічбу» (арифметику), етнографію та географію. «Якби Бог поміг оце мале діло зробить, то велике б само зробилося», – пише в листі до М. Чалого від 4 січня 1861 року. Усвідомлення того, що знання – це шлях до розвитку, здобуття незалежності від московії, спонукають його постійно звертатись у віршах до українців, і до мене зокрема, із закликом до навчання. Цей заклик до знань, які є фундаментом творення нації, державності, особистості, ясними сходами проріс у творчості Кобзаря: « І день іде, і ніч іде, / І, голову схопивши в руки, /Дивуєшся, чому не йде / Апостол правди і науки?».

Такий він, Мій Шевченко: проникливий, свідомий, мудрий, сильний, нескорений українець чиї слова, як хвилі вайфаю, через століття проникають у наші серця, відроджують віру, об’єднують, гуртують синів і дочок України, зрощуючи нові покоління вже свідомих  українців. Великий Пророк з великим серцем. Чи це не найкращий тому доказ для мене й моїх земляків?

Поділитися з друзями