На ХІХ Міжнародному фестивалі юних талантів «Рекітське сузір’я-2022» Єлизавета Пукас стала володаркою іменної премії імені Володимира Ковалика в номінації «Проза». Творчі роботи юнки рясно заполонили веб-портал МАЛіЖу, а з фестивальним доробком цьогоріч активна учасниця літературно-мистецької студії «Перевесло» (керівник – Тетяна Балагура) здобула 1 місце.

У травні 2022 року Єлизавета закінчила Полтавський міський багатопрофільний ліцей №1 імені І.П. Котляревського із золотою медаллю та склала НМТ з української мови на 200 балів. Це, як зізнається сама Єлизавета, був дуже довгий і свідомий шлях, адже до 10 класу писала, думала й розмовляла винятково російською.

У маліжанську родину потрапила у 2020 році, на минулому фестивалі завоювала гран-прі в номінації «Проза». Ще з третього класу писала казки, які ілюструвала її однокласниця. Останню історію «Пригоди класу тварин – 3» навіть було видрукувано та розіслано бібліотеками України. Від початку повномасштабного вторгнення цю трилогію Єлизавета читала протягом волонтерського проєкту, що допомагало дітлахам країни хоча б трохи відволіктися від сирен.

З роками бажання писати лише посилювалося, тож у старшій школі таким же способом була створена двомовна збірочка есеїв  «Плеяда Почуттів». Зараз же твори юної авторки з Полтави надруковані в журналах «Країна талантів», «Дієслово»; у збірнику «Станція Липнева» (видавництво «Літвир»).

Єлизавета вірить, що слово має життєдайну силу, тож трансформує власне світосприйняття в тексти. Мріє працювати у сфері культурної дипломатії, аби вибудовувати міжкультурний діалог та транслювати самобутній образ України на міжнародній арені.

Володарка  іменної премії ім. Володимира Ковалика Єлизавета Пукас та її наставниця Тетяна  Іванівна Балагура завдячує Андрію Андрійовичу Сербайлу засновнику і фундатору цієї премії, людині з добрим серцем.

Пропонуємо нашим читачам насолодитися новими творами володарки.

 

Роби те, що можеш. Роби своє

Під час війни кожен знаходить своє місце.
Моє ж, як виявилося, знайшлося
у волонтерських уроках для дітей.

Роби те, що можеш. Роби своє. Спілкуйся з дітьми – квітами нації. Ці чудеса такі малі. Їм без сирени прокинутися — щастя. Відвертай їх від кепських думок. Насичуй голову питаннями. В обговоренні випливають найголовніші скарби — у їхніх роздумах ховаються значення. Київ, Одеса, Миколаїв, Харків — передавайте вітання містам. Ви молодці! Ваші таланти мають значення. Я чекаю від кожного з вас листа.

Справді, вам було цікаво? Ви питали, чи могла бути Яга янголом. І ще питання про… смерть. Так багато, що аж страшно для п’ятикласників.

Живи так, ніби немає війни. Роби те, що дозволила еміграція. Якщо мої розповіді хоч трошки згладжують світ, я готова їх вам розказувати.

21.03.2022

 

 

Не перетримай мене тут

Життя продовжується й на війні. Дівчина квітне від уваги. Саме в цей час, коли втрачаєш усе, найкраще пізнається справжнє, твоє.

Забита теками справ, аби голову не втратити на плечах, починаю майструвати літак. І, схоже, уперше не для втечі. У вир думок боюся потикатися — лише словам цим залишаю право бути.

Скажи мені, богине неба чи то сонця, коли мені вертатись можна, щоб все те відвернуть? Я, чесно-чесно, буду мила. Точніше — житиму без сумнівів у собі. Богине, обіцяю цінувати навіть те, що досі було чужим і не моїм. Зараз мовчки все терплю, бо вдячна за ліжко й спокійний сон. Можу допомагати дітям — відчиняти їм двері в українські слова й міфи. Роблю все, що можу — імпульси компасу відчуваю. Ти тільки, будь ласка, богине, не перетримай мене тут ні на хвилинку…

25.03.2022

 

 

Я емігрант, що чекає мить..

Почали мірятися болем. Хіба іншого лиха нема? Мене рве на частини, бо душа ще там…

Нас змусили виїхати родичі. І я вже 11 днів не знайду собі місця. Кажуть: які тут синдроми; ви в теплі, і від того тіштеся. А ще переконані, що ми скоро не повернемося. Божеволію від цих голосів. Боюся звуків. Мене зсередини тисне. Бо ні, за кордоном життя не цукор. Потроху приходжу до тями, поки спілкуюся з учителями. Але тільки уроки закінчуються — ніби повільно вмираю.

Знаю: комусь гірше. Хтось під руїнами. Мертвий. Лежить. Мені від того боляче… І мозок відмовляється розуміти… Просто хочу додому. Під мирне небо. У мою Полтаву. Цілий день просидіти там мовчки. Просто вмитися щасливими сльозами.

Хочу, щоб жах цей скінчився й мене не вбивало від варіацій сирен. Хочу, щоб всі ми нормально спали. І не в чужих містах… І я не турист, хоч як мене в тому переконують. Я емігрант, що чекає миті: «Повертайся. Можна».

А поки — болить…

16.03.2022

Поділитися з друзями