У нас гості! Знайомтеся: Тетяна Домненко – випускниця ліцею, молода талановита художниця й надзвичайно креативна особистість, яка танцює пензлем і малює танцем. Бо любить життя!

***

З першого курсу університету танці надовго затримались у моєму житті, довше, ніж полька у дитячому садку і самодіяльність на конкурсі талантів у літньому таборі (хоча там був свій шарм). Коли приходжу в зал – викидаю все з голови, перемикаюсь, а через годину спітніла і розпатлана виходжу і відчуваю себе трохи щасливішою.
До розслаблення, фізичної активності і емоційного перезавантаження бонусом у комплекті йдуть синці і подряпини. Іноді я навіть не помічаю, коли вони з’являються. Ніби танцюєш, така щаслива і спокійна, а потім, десь стоячи в душі, чи перевдягаючись у піжаму, помічаєш сліди на тілі. Іноді, я згадую, як вдарилась чи впала, або невдало приземлилась із підтримки, іноді – я не розумію, як могла не помічати і не відчувати болю, коли бачу велетенський синець на пів спини або на коліні, наприклад.
Якісь сліди зникають швидко, якісь – змінюють колір з жовтого на зелено-фіолетовий і затримуються надовше. Деякі – йдуть у комплекті з подряпинами. Чомусь моя регенерація шкіри не маскує ці сліди танцювальних подвигів і вони залишаються зі мною маленькими чи більшими рубцями. Раніше я вдягала джинси і чекала, поки все загоїться, бо негарно показувати власні недосконалості, власні болі. Потім я змирилась і тепер влітку ходжу у шортах і спідницях з синцями і рубцями на тілі.
Це мій досвід, мої емоції, мої болі, це я, нема чого соромитись.
Чому в інших немає стількох синців, чому вони не б’ються об підлогу так, як я (деякі б’ються і сильніше, я знаю)? Чому, коли мені боляче, підлозі – по барабану? Я не ставлю таких питань. Бо на них мені ніхто не відповість.
Рубець, що вже стягнувся на шкірі маленькою рожевою змійкою – це маленький стікер з нагадуванням, що відбулось у твоєму розпорядку життя. Іноді, близкі люди радять мені засоби, що прискорюють загоєння, іноді я йду до лікаря, щось я віднайшла для себе сама і намагаюся цим користуватися, коли потрібна допомога.
Чому просто не кинути танці ? Крім синців, я отримую тут багато щастя, знаходжу розраду, підтримку і досвід. Тут є ті, хто мої синці гоїть, хто страхує, щоб я не забилася більше.
Я не можу убезпечити себе від синців і шрамів, але і танців не кину. Бо це життя. І я його люблю.

Поділитися з друзями