Годинник часу

Марія Лисоконь,

учениця 10 класу

Наукового ліцею №3

Полтавської міської ради,

Літературно-мистецька студія “Перевесло”

У невеличкому містечку, яке потопало в зелені пагорбів і шелесті старих дерев, притулився магазинчик годинникаря. Усі місцеві жителі знали майстра Теодора як найкращого у своїй справі. Він лагодив будь-які годинники: настінні, наручні, старовинні. Але мало хто здогадувався, що в глибині майстерні захований Годинник Часу — найзагадковіший винахід, здатний керувати потоком самого часу.

Про Годинник Часу ходили легенди. Подейкували, що він може повернути людину в минуле чи перенести в майбутнє, але користуватися ним потрібно обережно, адже час — річ непередбачувана, і найменша помилка може змінити долю світу.

Одного дня до Теодора завітала дванадцятирічна дівчинка на ім’я Мія. Вона завжди мріяла стати мандрівником, тому дівчинку цікавило все — від зірок на небі до старовинних механізмів, які дідусь-годинникар майстерно відновлював. Мія годинами могла слухати історії про давнину, але найбільше її захоплював загадковий Годинник Часу.

— Дідусю Теодоре, — запитала вона якось, роздивляючись годинники на полицях, — це правда, що у Вас є годинник, який може змінювати час?

Старий майстер примружив очі й усміхнувся. Він не любив говорити про це, але в Мії було щось особливе — допитливий розум і добре серце.

— Так, Міє, це правда. Але цей годинник — не іграшка. Його стрілки мають силу, яку нелегко контролювати.

Проте одного разу вночі Мія не втрималася. Її мрії та бажання дізнатися більше перемогли. Вона тихо пробралася до майстерні, де в темному кутку стояв Годинник Часу. Його золоті стрілки мерехтіли, ніби були живими. Вона торкнулася їх і подумала про той день, коли її тато поїхав працювати за кордон, а сім’я більше не могла його бачити.

— Я хочу повернутися в той день, коли ми ще були разом, — прошепотіла вона – і стрілки годинника закрутилися з неймовірною швидкістю.

Світ навколо змінився. Мія опинилася у своєму будинку, але три роки тому. Її тато саме збирав валізу. Вона підбігла до нього й зі сльозами на очах благала залишитися. Тато здивувався, але пообіцяв подумати. Однак час — це річ, яка не любить змін. Коли Мія повернулася до теперішнього часу, її життя знову-таки змінилося: тато залишився, але мама тепер була зовсім інша — сумна й виснажена, бо мала інші проблеми, і чималі... Рішення дівчинки, яке здавалося правильним, мало зовсім інші наслідки.

Мія зрозуміла, що зробила помилку, знову повернулася до годинника, щоб виправити ситуацію. Але цього разу все стало ще складнішим. Кожна зміна створювала нові проблеми: друзі, яких вона добре знала, не впізнавали її; місто стало похмурим і сірим; а годинник почав тріщати від перевантаження.

Дідусь Теодор, дізнавшись про витівку дівчинки, поспішив їй на допомогу.

— Ти зрозуміла, Міє, що зміна часу — це як рух піском: чим більше ти намагаєшся втрутитися, тим глибше провалюєшся. Єдиний спосіб все виправити — повернути годинник до моменту, коли ти вперше ним скористалася, і більше… не чіпати.

Мія погодилася. Вона повернулася до тієї ночі, коли все почалося. На щастя, її світ повернувся! Отепер дівчинка зрозуміла: найважливіше — це не змінювати минуле, а жити теперішнім і робити майбутнє кращим своїми діями.

З того часу Годинник Часу більше ніхто не чіпав. Він залишився в майстерні Теодора, нагадуючи про те, наскільки цінним і тендітним є час. А Мія виросла й таки стала мандрівницею, розповідаючи всім історію про годинник, який навчив її цінувати кожну мить життя.