Колись в квітучих садах, золотистих полях, могутніх горах жила дівчина. Вроду вона мала таку, що їй майже кожна жінка заздрила. Блакитноока, волосся на сонці блищить, як колоски пшениці в полі. Убрання в неї – усе в квітах. З усім живим розмовляла на ти. Усі сорок три мільйони дітей любили її доброту, щирість, радість.

Улітку її квітучість та ніжність неможливо описати словами. Дощовою осінню, сидячи вдома за чашкою чаю чи какао з зефірками, скинувши листя із молодих дерев, залишалася такою ж фантастичною. Холодною зимою, вкривши все білими килимами, рожевощоко сміялася, що підкреслювало неперевершені риси обличчя. І навесні, оживляючи після холодної зими все свіжим, теплим та таким привітним.

Та ось одного дня, повертаючись додому зі складного робочого дня, вона зустріла нестерпно бридкого чоловіка. Його лице було схоже чи то на свиняче, чи то на мавпяче… Складно було сказати. І погляд мав такий колючий, нелюдський, що аж у серці холонуло. Дівчинка не боялася його, бо знала, що вдома її чекають усі діти, а точніше сорок три мільйони дітей. Тільки-но вона захотіла минути того незнайомця, як це опудало підскочило до неї.

– Дєвушка, а ви нє знаєте, гдє Крим?

Вона стала, подивилася на нього і каже:

– Вибачте, не розумію вашої мови.

– Я вас нє панімаю!

– Ну, що поробиш, хлопче, не доля. А тепер дозвольте мені піти додому.

Та пішла блакитноока, аж помітила, що те створіння слідом рухається. Вона почала тікати. Бігла з усіх ніг, бо до хати було десять кроків. Забігла в будинок, задихаючись і жадібно ковтаючи повітря, видихнула. Але це жорстоке створіння почало гатити ногами у двері, у вікна. Урешті розбило вікно, вдарило жінку й забрало частину діточок її рідненьких, кримчан…

Отямилася жінка, бідкається, плаче, планує, як врятувати дітлахів. Так і заснула лежачи на підлозі.

Настав ранок їй вже було краще, але однаково боляче. Ось вже і захід сонця прийшов. Заплакана вся й знесилена побачила, що той незнайомець знову повернувся. На цей раз вибив двері, вдарив жінку й забрав ще більше малюків– донеччан та луганчан. Непритомна, пролежала вона довго, впавши на діл, отямилася й складала плани, як повернути дітей усіх, мріяла про допомогу…

І ось пройшли роки. Рана на душі не загоювалася, бо сумувала мати за всіма дітками, котрих у неї викрали.

Настала зима дві тисячі двадцять другого року, двадцять четверте лютого, четверта ранку. Прокинулася вона й діти, перелякані від звуків гулу літаків, ракет та вибухів. Увімкнувши радіо, почула, що почалася війна.

Вибігла жінка на вулицю, сказала дітлахам спускатися в підвали та сховища, а сама вирішила прийняти на себе удар. Бачила полум’я, ракети, а вдалині солдат, схожих на свинособак, які так і скалили зуби. Один із них наставив на неї курок. Подумала жінка, що загине, але раптом з’явилися інші солдати. Погляд мали людяніший, очі красиві, як у її дітей. А на спинах мали надписи – ЗСУ. Довго билися з лютим ворогом, і саме вони врятували всіх дітей нашої рідної неньки, бо й для них вона була матінкою.

Вічно дякуватиме мати цим воїнам, усім діткам, які допомагають нашій любій матусі Україні.

Слава Україні!

Героям слава!

Поділитися з друзями