Колись давно в одній країні жили добрі чудні істоти, що лише до добра тяглися й мріяли про чистий, непорочний світ. У тій державі квітли завжди ніжні тюльпани, сонце ласкаво сяяло, а зірки на небі палали, озоряючи красу ночі. Дерева листячком співали пісні, а річки всім доносили важливі добрі звістки. 

Та одного разу стара Відьма, що сіяла лиш зло та смерть, вирішила забрати це природне чудесне диво й перетворити колись яскравий світ на темне місце. Без кохання, щастя й добра… 

Минуло вже 7 років від початку трагедії, та щоразу найсміливіші збиралися й мудрували, як дати відсіч Відьмі та пітьмі, яку вона принесла на родючі землі, як урятувати ув’язнену Королеву… Було їх семеро: Лісовий, Чарівниця, Лев, Ведмідь, Вовк, Заєць і Лисичка.

Проте сьогодні дещо сталося. Спантеличений Вовк усіх зібрав та так поспішав, що аж язика висолопив, і почав:

 – Друзі, друзі, – завив старий, – не знаю, чи то правда, чи безглуздя якесь, але дивіться, який документ мені Мудра Сова принесла! – і передав згорток охоронцю всіх дерев та тварин – Лісовому,  бо сам читати не вмів.

Лісовий зачитав старий, потертий документ:

«Одного дня захопить світ пітьма надовго, та тоді народиться у світі людей принцеса, спасителька. Із синіми, як небо, очима. Ім’я їй – Богдана, що Богом дана. Сама дівчинка буде допитливою, веселою й чемною. Житиме в прекрасній державі, повній краси й благодаті, на землі, що дарована людям Богом».

Усі стрепенулися, оглянулися й почали шептатися. Вирішили відшукати дівчинку й Зайця за нею спорядити. 

Почухав Заєць за вухом і вирушив за Богданою. Шукав, шукав і нарешті знайшов. Документ не збрехав: її оченята кольору синього неба світилися сонячно. Вона тримала товсту книгу й уважно вдивлялася в хмаринки, бо вони були такі різні й загадкові. Нагадували і слона, і троянду, і навіть чобіток.

– Добрий день, Богданочко, – почав Заєць, – то цей… і як почати?..

– Зайчику, – відповіла сердечно дівчинка, – починайте, як збиралися!

І Заєць розповів, що судилося пережити його народові. Показав документ. Дівчинка подумала уважно й погодилася допомогти, бо дуже їй було жаль усіх підданих тієї країни. 

Вирушили вони вдвох. Одначе не просто було потрапити до тії зачарованої країни. Тому й існував такий ритуал: пройти 10 кроків – зупинитися, заплющити очі і сказати тричі: «Відчиніться, відчиніться, двері до світу, що повен був колись радісного сміху!» Відчинилися двері – і перед ними відкрився злий, страшний світ, що овіював холодом і туманом. Тепер треба було дістатися до місця проведення зборів.

Усі вийшли познайомитися з дівчинкою. Спершу Лісовий, охоронець лісу – дуже серйозний чоловік – і Чарівниця, що оберігала тутешніх від мороку. За ними – Ведмідь, Лев, Вовк та Лисичка. Посміхалися й були раді бачити Богдану.  Слово взяв Лісовий:

– Ми повинні діяти швидко, поки Відьма нічого не дізналася. Спершу треба відправитися до Премудрої Сови, щоб спитати, де знаходиться Дракон.

– А для чого нам шукати Дракона? – розгублено запитала Богдана.

– Він має особливий ключ від усіх дверей. З ним ми зможемо врятувати нашу Королеву, – відповіла Лисичка, – вона в темниці саме через те, що знає, як перемогти цю дику темряву.

Почимчикувало наше поважне товариство до Премудрої Сови. Вона сиділа на дереві й читала книжку. Таку товсту й велику, що її було навіть важко підняти. Сова носила окуляри й глянула з-над них: хто то прийшов до неї. Не встиг Лісовий  роззявити рота, вона почала:

– Знаю я, що вас турбує. Дракона також знаю. Але, щоб я вам розказала, ви повинні дати відповідь на загадку, у якої відповіді немає. 

– То як це так? – здивувався Ведмідь.

– Ви повинні дати відповідь на запитання: що може врятувати цей світ? – кинула Сова. – У кожного є одна спроба. 

Лев одразу поспішив:

– Сила!

Чарівниця була впевнена, що знання. Лисичка вважала, що хитрість. Вовк назвав світло, а Заєць – Королеву. Ведмідь не дуже зрозумів питання й пробурмотів заповітне: «Мед…» Лісовий подумав та й назвав ключ Дракона. 

Нарешті прийшла черга дівчинки. Богдана лише посміхнулася й тихо, але впевнено мовила: «Доброта». Відлунням озвалася її відповідь у лісі, який умить ожив. 

Здивувалися лісові мешканці. Навіть Сова не думала, що хтось відповість на загадку, що тільки від слів добрих квіти й дерева можуть знову стати яскравими.

– Дівчинко добра, я тобі розповім, – почала Сова. – Дракон знаходиться в печері, усередині цього лісу. Він спить там вже багато років. Але будьте обережні, бо він надто небезпечний!

Розгорнули карту, прихоплену Лисичкою, позначили місце й вирушили на пошуки Дракона. 

Першими до могутнього й страшного сплячого Дракона подалися Лев і Ведмідь. Намагалися розбудити його по-різному: і кричали на вухо, і жбурляли камінням, і навіть кусали. А у відповідь – лиш мертва тиша. У Лисички теж не вийшло, Заєць узагалі трусився від переляку за сусіднім кущем.

– Богданко, – озвався Лісовий, – спробуй, адже ти принцеса. 

Дівчинка легко й просто погодилася. Підходила нишком, бо таки лячно. Одна лапа Дракона була розміром з Богданку. Дівчинка підійшла, але нічого іншого не придумала, як погладити його по голові й промовити тихо:

– Привіт, друже, у нас до тебе справа є. Ти можеш нам позичити ключик? Бо  дуже хочемо врятувати цей світ! – заспокоївшись, проказала дівчинка.

Дракон розплющив очі, піднявся і, як мала дитина, потягнувся. Почухав потилицю, смачно позіхнув і подивився на дівчину:

– Добридень, панночко! – елегантно почав Дракон. – Звичайно ж, можу. Що я вам тут звір чи що? – і простяг Богдані ключ, побажавши наостанок перемоги.

Усі щиро здивувалися, що навіть Дракон, який мав би бути злим, став іншим, добродушним і навіть дещо милим завдяки доброті Богданки. 

Не гаючи часу, усі продовжили свій шлях. Щоб дістатися замку, їм довелося взяти човен і поплисти єдиною можливою дорогою – мертвою рікою. 

Ця річка розносила різні плітки й була чорною, як смерть. Богдані стало неймовірно жаль водицю. Вона доторкнулася до неї, щоб хоч на мить повернути їй тепло. І сталося диво: раптом темні води стали прозорими, чистими й понесли у світ лише мрії й сподівання. Побачили це люди, повиходили з домівок, дізнатися хотіли, хто ж вона, та дівчина, що врятувала цілу річку. 

Нарешті лісові мешканці й Богдана прибули до замку. Дізнавшись, що відьми не було, відчиняли замки й змогли визволити свою прекрасну тендітну Королеву.

– Ваша Величносте, що ж ми маємо робити проти тієї чорноти, що завіяла наші мрії, наше життя? – спантеличено почала розмову Чарівниця.

– Відьму можна вмовити й перемогти тільки чудодійним добрим співом, – сказала сумно Королева. 

– То заспівайте, Ваша Величносте, і весь наш світ, наша держава стануть вільними! – затремтів від хвилювання Ведмідь.

– Мої любі, – відказала Королева, – мій голос вже давно не такий сильний, щоб перемогти ту злу хмару, що нависла над усіма нами.

– Тоді заспіваю я, – поспішив Лев і почав ревіти так , що всі аж вуха позатуляли.

– Друже, вибач, це я, мабуть, тобі в дитинстві на вухо наступив, – відказав Ведмідь, і всі посміхнулися. Але сміх перервав серйозний Лісовий:

– Ми повинні знайти вихід… пізніше, а спочатку повернемося до лісу.

Усі погодилися й подалися до човна. Там позбиралися й мешканці країни, бо слава про дівчинку та річку розлетілася швидко. 

Раптом якась зла сила всіх зупинила, обійняла холодом. Ніхто не міг поворухнутися. Перед ними з’явилась зла Відьма. Колись вона булою красивою й доброю чаклункою, однак пітьма й зло перетворили її на жахливу стару потвору. 

– То ви ті, хто виступив проти мене? – лихим, жовчним голосом прошипіла Відьма. – За це будете покарані! Зараз же!

Вона хотіла ще щось сказати, але раптом Богдана, що зібрала в собі всю силу духу, вигукнула:

– Люди добрі, чи то так чесно, що у вас усіх забрали те, що вам від народження належало? Ми ж дізналися, як її можна перемогти, – проголосила дівчинка. – Треба заспівати. Заспіваємо разом – і переможемо пітьму.

Дівчинка почала співати просту пісню про край веселий, про людей щасливих, про радість і щастя. І підхопили той спів усі серцем і душею. Кожен по-своєму, але спів з’єднався в одну мелодію й наче окропив землю добром. Кудлаті чорні хмари зникли – і сонце нарешті осяяло все навкруги. Від того співу потужного розчинилася зла Відьма, зникла. А радість і сміх наповнили землю, усіяну свіжими квітами.

Із тих саме самих пір кожен житель тієї країни предивної називає свою державу “Місцем, де співає серце”. 

Хоч дівчинка більше ніколи не поверталася туди, але  навік викарбувала в пам’яті добрі спогади, що зігрівають її тіло, душу й серце. Серце прекрасної дівчинки, що своїми добрими, розсудливими вчинками знайшла друзів, дізналася багато нового й урятувала добром і піснею цілий світ із його дивовижними мешканцями!

Поділитися з друзями