Це був зимовий сонячний ранок. Яскраві, проте не теплі промінчики заливали шибку вікна, де на підвіконні сидів рудий пухнастий кіт Мурчик. Ловив носиком зайчики сонця, спостерігав за сніжинками по той бік вікна, які ніжним серпанком укривали охололу землю. 

На гілці навпроти дому висіла дерев’яна годівничка, яку змайструвала й повісила Маруся, власниця Мурчика, позаминулої зими. Дівчинка щоранку насипала зерна, підгодовуючи пташок. Для ворон та голубів годівничка замаленька, а от синички й горобці залюбки ласують смаколиками щоразу. 

Погляд Мурчика впіймав пташок, які прилетіли поживитися, але цього ранку їжі не знайшли, бо Маруся ще не прокинулася та не насипала зерна й крихт хліба. 

– А в мене завжди є корм, – єхидно посміхаючись, промовив до пташок кіт, – у мене завжди повна миска їжі та води. І хазяйка ніколи не забуває наповнити. А варто мені попросити, то дасть ще щось смачненьке. 

Пташки насторожилися, але підлетіли до вікна й хотіли ще послухати, що їм розповідатиме кіт. Та тут найсміливіший горобець промовив:

– Як так, то попроси свою хазяйку насипати нам зерна, раз ти такий розумний. 

– А от і попрошу, – незадоволено мовив кіт і побіг будити Марусю. 

Ластився об ноги, облизував обличчя дівчинки, а коли вона прокинулася, то побіг на кухню, до миски з кормом, просити в Марусі ще щось смачненьке, забувши про обіцянку пташенятам. Коли дівчинка дала йому шматок ковбаси, із задоволенням наминав і муркотів. А пташки лиш заздрісно спостерігали з-за вікна за котом… 

Та випадково Маруся подивилася в шибку й побачила порожню годівничку з купкою маленьких пернатих друзів, які чекали їжі. Відчинила кватирку, простягнула долоню й насипала зерна. 

Усі залишилися ситими й задоволеними, тільки Мурчик зостався пустобрехом, бо не дотримав слова й геть забув про обіцянку. 

Не будьте такими, як цей рудий кіт. Бо обіцяне треба виконувати.

Поділитися з друзями