На годиннику отруйним зеленим кольором висвічується перша година ночі…

Зорі яскравими діамантами розсипалися на чорній підлозі, тільки повний місяць лежить на місці. Закутавшись у теплу ковдру, хтось намагається згадати мету свого існування серед людей, хтось мріє про майбутнє, хтось будує плани на завтрашній день, хтось просто намагається відчути симфонію великого міста. 

У той же час на протилежному боці півкулі, на шістдесят п’ятій паралелі північної широти та вісімнадцятому меридіані західної довготи, серед льодяних хвиль Атлантичного океану, один високий чоловік прагне доторкнутися до сонця. Мить – і на його білосніжному светрі не залишається сухого місця, у роті відчувається присмак солоної води, а погляд затуманюється, перетворюючи різнобарвність на сині води, спрямовуючи тіло на камені високих скель. Шкода, що його серце вже не зігріє тепле проміння, тільки вічна пам’ять вірного чотирилапого друга, що тинятиметься безлюдними місцинами острова в пошуках хазяїна, який загубиться в лабіринтах неосяжного смутку власної душі, усе ще сподіваючись на теплі обійми рідних рук, який теж навічно залишиться наодинці зі світом серед темних хвиль Атлантичного океану.  

У той же час, поспішаючи на день народження свого сина із солодким пакуночком у руках, заклопотано обговорюючи по телефону з дружиною список продуктів й побажання родичів, Він не помічає попереду білих фар сріблястої машини, що невпинно летить вулицями великого міста. Усього лиш мить – й омріяний шоколадний торт великою плямою розтікся на прохолодному асфальті. Шкода, що Він більше не побачить теплої усмішки на обличчях рідних, не побуває не святі сина, не зустрінеться з батьками нареченої свого молодшого й не відчує радість від народження внуків… Урешті-решт вже ніколи не поласує улюбленим шоколадним бісквітом.

У світі незліченна кількість можливостей, загадок, таємниць. А вибираєте тільки звичайну — намагаєтеся прожити цей день.

Просто уявіть, якщо за хвилину – останній подих! То невже ви справді готові позбутися життя? 

Головна проблема людства в тому, що ми дійсно не вміємо користуватися відведеним часом, просто звикли жити за графіком, намагаючись встигнути все й підготувати себе до смерті. Невже й справді звикли мотивуватися й задовольнятися цією думкою? Мені вас шкода. Адже люди справді нічому не навчилися. 

Хто вам сказав, що час обмежений? Звідки ви знаєте, через скільки саме настане остання хвилина? Коли ви встигли визначити свій максимум?

Спішіть жити, поспішайте втілити хоч одну зі своїх мрій? Оце дійсно буде неповторно!