Утомився… Мозок не працює, а ноги підкошуються. Хочеться втекти кудись далеко-далеко, де ніхто б не зміг потурбувати мій спокій. Заплющую очі… Зелене листя шелестом манить у царство природи. Вузенькі стежки ведуть мене пишними полями, налиті сонцем. Світло цілує щоки рум’яних соняшників, а шершні відвоювали свої землі.
Краса – вона повсюди. Простягнувши руку, відчую, що воно все справжнє, живе. Дихає так само, як і я. Ми такі схожі й такі різні. Можна залишитися тут назавжди?
Розплющую очі. Мегаполіси давлять своєю могутністю, а сотні поглядів, здається, приковані до одного мене. Усе це душить, душить, душить…
“Людей їдять пранці, нужда, горілка, а вони в темноті жеруть один одного. Як нам світить ще сонце й не погасне? Як можемо жити?” (М. Коцюбинський).
Та в серці вже щось клацнуло. Ніби хтось перемкнув вимикач. Бо тепер мені є для чого жити… Є для кого…

Поділитися з друзями