Живу і словами дихаю… 

Іноді пошепки, 

крізь пальців тремтіння іноді. 

Наосліп свій пульс я шукаю 

у просторі,  

що для вічності став  

виміром.  

 

Слова – це не одяг, 

що можна змінити 

залежно від настрою чи погоди. 

Це моя оголена шкіра, 

яка реагує на кожен дотик, 

чи істини смілий подих.  

 

Я не пишу вірші, 

лише намагаюся 

не задихнутися 

у штучному цьому вакуумі, 

де зникає єство, 

лишаючи по собі 

відбиток крил переляканих.  

 

Це не втеча, 

а спроба  

втриматися на межі 

між «здатися» й «бути», 

де слова стають рубцями 

пошматованого полотна моєї суті.  

 

Коли ж мої пальці, 

нарешті, 

тремтіти перестануть, 

це означатиме лише одне: 

що Бог почути зможе себе… 

Адже Я став тишею 

абсолютною… 

Поділитися з друзями