Я втомилася… Пишу тобі не просто, а зі сльозами на очах.  Смішно, але багаті теж плачуть. Ти завжди говорив, що живу краще, аніж можна собі уявити, але ти помилявся.

Мої дні – суцільне пекло. Я прокидаюся сама у величезному будинку. Здавалося б, годі кращого шукати, але ж ні… Батько на роботі, і йому просто байдуже, як у мене справи чи як пройшла вчорашня контрольна з алгебри. Мама вже оглядає третій магазин із дорогими речами, так і не купивши нічого, бо шукає щось дорожче та креативніше, щоб якомога більше насолити батькові.  

У школі мене не розуміють. Вважають, що я не варта їхнього спілкування саме через статки мого батька. Тихенько сиджу на останній парті, щільно забившись у куток. Постійні сварки з однокласницями з пластиліновими мізками: через їхнє прагнення підвищити свою самооцінку за мій рахунок. Учителі, вважаючи, що «можу собі дозволити», натякають на хабар із космічними сумами.

Прийшовши додому, стаю постійним і єдиним глядачем щоденної програми «сварки вдома».  Батько кричить на матір за її постійне марнотратство та негідну поведінку у вищих колах. Вона ж, у свою чергу, починає докоряти йому тим, що недостатньо уваги приділяє родині, а точніше – їй. Буває й таке, що вона може підозрювати його у зраді, а він просто пропускає це повз вуха.

А до мене всім байдуже, іноді здається, що живу не своїм життям… Що життя проходить повз мене, а я… лиш німий глядач, котрих загубив пульт керування. Я підіймаюся нагору, до своєї спальні. Засинаю. А як тільки розплющую очі, пекло повторюється знову…

Я втомилася… Зібрала речі, небагато, лише найнеобхідніше. Поцупила татову кредитку та подалася світ за очі, подалі від цих людей…

Я втомилася… Мене втомили люди…

Поділитися з друзями