Ми звикли бачити неосяжну красу Всесвіту щодня. Мабуть, саме тому перенасичений спогляданням дивовижного перехожий із чистою совістю викидає обгортку на неповторне творіння Землі і, як додаток, пройшовши декілька метрів і побачивши квітку після довгих холодних днів зими, неодмінно захоче її зірвати, аби знову милуватися день-два природним феноменом у чотирьох стінах своєї квартири. 

Людина тягнеться до краси, до вроди, немов до магніту, щоб заглушити душевні мітинги проти сірої буденності й жорстокої реалій. Заспокоюючи себе маленькими ніжними створіннями, чи замислювалися ви над тим, як довго ще триватиме цей безжальний ритуал? 

Одне з правил «неймовірно добродушної» людської натури свідчить: ми починаємо по-справжньому щось цінувати, коли втрачаємо. Тож не дивуйтеся, якщо густа хмара шкідливих викидів у повітрі затьмарить тепле весняне сонце, якщо зелений ліс перетвориться на згустки газу з димоходу, якщо милі пухнастики весело зустрічатимуть господарів на комірцях пальт, якщо в надії побачити ніжний погляд первоцвіту натрапите на прохолодну мляву землю… 

Поділитися з друзями