Буває так, що світ зупиняється на лічені хвилини. Перед тобою відчиняється брама. Зліва падає сонце, розливаючи промені в хатину з проваленим дахом і дверима наохляп. Через віконниці холодними вечорами залазять до хати вужі. Падають промені, вужі виблискують темними спинами, пластично звиваються, піднімаючи голівки догори. Вужі зимують у хаті. Помітити їх важко, проте відчувається, як вночі шарудять часом стіни, сиплеться порохнява з проваленої стелі. Навкруги – лише понівечені меблі, що від старості осіли. Може, то невиліковна стара хвороба жере хатину  по скіпочці, по сантиметру? І одного разу, потрапивши сюди знову, кинеш очима – а хатини немає. Немає сліпучого снігу, немає звислої срібної павутини, яка час від часу виблискувала на сонці. Немає нічого. Зосталися лиш рихлі тесини в повному хаосі. 

Зовсім непомітно твій погляд перелітає на інший бік…Там уже не лишилося ні смороду від трухлої деревини, ні думок про трагічні наслідки власних вчинків. Деревами розливалося життя, а з вікон линули пахощі свіжовипеченого рум’яного тістечка… Колись…

Поділитися з друзями