Якщо вам колись скажуть, що Полтаву можна обійти приблизно за годину, – не вірте. Обійти, може, і можна. Але ж треба ще постояти, подивитися, поговорити з пам’ятниками та помилуватися краєвидами.

Починається все, звичайно, з Білої альтанки. Стоїть вона над Ворсклою так поважно, ніби вже двісті років перевіряє, чи все в Полтаві гаразд. Підійдеш ближче – і неодмінно захочеться спертися на колону та подивитися вдалечінь. Навіть якщо поспішав. Навіть якщо автобус за три хвилини. Бо з Альтанки поспішати якось незручно.

І знаєте, що цікаво? Куди б полтавець не пішов прогулятися – рано чи пізно ноги самі приведуть його до Альтанки. Посварився – іде до Альтанки. Склав іспит – до Альтанки. Приїхали друзі – спершу до Альтанки. Закохався – теж туди. Таке враження, що Біла альтанка для полтавців не пам’ятка, а місце зустрічі з самим містом.

Поруч там є пам’ятник Галушці. Єдиний, мабуть, на який люди дивляться з таким апетитом. Стоїть собі велика миска. Галушки лежать. Нікому не заважають. А туристи фотографуються так, ніби зараз їх пригостять. Не пригостять. То пам’ятник.

Потім неодмінно треба завітати до садиби Котляревського. Там одразу починаєш говорити тихіше. Бо здається, що сам господар ось-ось вийде на ґанок, привітається й спитає:
– Ну що, земляче, «Енеїду» ще пам’ятаєш?
І якось соромно стає, якщо не пам’ятаєш.

А наостанок – Свято-Успенський собор. Стоїть він високо, спокійно й велично. Дивиться на місто так, ніби знає всі його таємниці. І, мабуть, знає. Бо пережив він стільки, що нам і в книжках не все прочитати.

Отак і гуляєш Полтавою. Начебто пройшов усього кілька вулиць. А ніби поговорив із цілою історією. І повертаєшся додому з дивним відчуттям. Наче місто тихенько сказало тобі:
– Приходь ще. Є про що погомоніти…

Поділитися з друзями