– Ти знову сидиш за комп’ютером? – кричала тітка із сусідньої кімнати.

А все так добре починалося! Літні канікули обіцяли бути… хм… не такими вже й цікавими, але це ж канікули врешті-решт! Спи скільки хочеш і ні про що не замислюйся. Лежи в ліжку хоч до сутінків і піднімайся тільки, щоб перехопити чогось смачненького. Дивися серіали цілими днями та засинай, тільки коли через штори пробиваються перші промінці вранішнього сонця. І коли мене запитали, чи поїду до бабусі з дідусем допомогти по господарству, чи до тітки в сусіднє місто, то, звичайно, я вибрала шлях, де мої раніше описані плани могли втілитися в життя. Та, видно, не судилося… Уже другий тиждень все, що я чую це, суцільні закиди і невдоволення.

– Ееех, – тяжко зітхаю я і, знімаючи навушники, з усієї сили кричу у відповідь:  – Так, я сиджу за компом, а тобі чого?!

– Мені чого? Це мені – чого? Ти як зі мною розмовляєш? – обурюється тітка Люда, входячи в кімнату й приймаючи позу Параски Гришихи з повісті «Кайдашева сім’я». – Ти цілими днями сидиш за гаджетами!

– На це і розраховувала…

– Що ти там бурчиш? Зовсім вже ледача стала! Нічого не робиш!

– Серйозно? Можна подумати, ти щось робиш! Тільки туди-сюди за дитиною ходиш і на мене кричиш! – спалахнула я, скочивши зі стільця.

– А-а-а… Раз я нічого не роблю, то спробуй же ти так нічого не робити! От завтра залишу тобі Матвія на цілий день, бо в мене вже стільки справ накопичилося. Тоді й дивися свої серіали, скільки хочеш!

– Ха! Впораюся! – останнє, що я сказала.

Якщо чесно, мене це зовсім не засмутило, а навпаки: хоч не ходитиме мені тут. Матвійчик у нас – просто золотце.

Наступний ранок зустрів головним болем і криками малюка. Уночі два сезони «Надприродного» ніяк не хотіли мене відпускати, та очі злипалися все більше і більше. Урешті-решт я здалася сну, але за вікном вже розвиднялося.

– У-у-у-у… – заскиглила, хапаючись за скроні та намагаючись закрити голову подушкою. Але крик не стихав.

Напівсонна, я встала й напомацки пішла на голос. Біля Матвійчика лежала скринька з прикрасами, в іншому кінці кімнати було розлите молоко, густо присипане землею з улюбленого фікуса тітоньки. Він так би грався й далі, але одна біда – обруч ніяк не хотів налазити на голову. З напівзаплющеними очима, допомігши дитині одягнути той нещасний обруч, я пішла далі спати. Але пронизливий плач не припинявся. Розлючена, влетіла в кімнату, не розуміючи, чому ніхто не заспокоює дитя. За другим разом побачила одиноку записку на столі, в якій моя тітка чітко описала план дій на сьогодні: поснідати, прибрати, погуляти… Нічого цікавого. Не дочитавши, усе ще заспана, я потягла братика у ванну кімнату.

Півдня старанно виконувала всі пункти: сніданок, прибирання, прогулянка… Як це набридло, та ще й Інтернету чомусь у телефоні немає. Під час обіду, заморена, вирішила, що братик вже достатньо дорослий, щоб поїсти кашу сам, і на хвилинку прилягла.

Прокинувшись, збентежилася тишею у квартирі. «Невже вона повернулася!?»  Е-е-е, ні… Моє «золотце» вирішило нагодувати кашею кота! Оскільки той не погоджувався, їжа була скрізь. І це я не перебільшую! А маленький кашомонстр спокійно стояв у коридорі, в одній руці тримаючи порожню миску, а в іншій – кота за хвоста, хитренько мені посміхаючись.

Я заплющила очі, дорахувала до п’яти, але картина не змінилася. Не втримавши рівноваги, прихилилася до стіни, схопилася за голову й повільно зсунулася вниз. Усе життя промайнуло перед очима. Е-е-е-ех… Не на такі канікули я розраховувала.

Моє співчуття коту переросло в заздрість, адже він спокійнісінько пішов відлежуватися на диван, а мене чекала пекельна праця. Навіть вся нечисть, перелякавшись, розбіглася по кутках і відхрещувалася від мене.

Працювати без музики я не вмію, а Інтернету досі немає. Вирішила зателефонувати оператору мобільного зв’язку. У телефоні лунала приємна музика і голос автовідповідача. Цей дзвінок був настільки «важливий для них», про що інколи нагадував мені голос , що за цей час я встигла помити посуд, відмити від каші дитину, кота, стіл та стіни, не вдавалося відшкребти тільки килим. Але настав час «Х»: тиха година.

Коли я вкладала Матвія спати, то мої оченята злипалися, а в голові лунало: «Поспи… Поспи…» Та боролася, як могла, бо не хотіла перед тіткою зганьбитися: упасти мармизою в бруд, точніше – у кашу. Тож залишилося приховати сліди нашого маленького інциденту. Сонна і зла, «як тисячі чортів», я залізла під стіл віддирати залишки їжі з килима.

– Хто б мені зараз допоміг? – хмикнула я, починаючи човгати щіткою.

У повній тиші пролунав голос:

– Я Андрій! Чим можу Вам допомогти?

Я завмерла…

– Вимити килим, – ледь чутно прошепотіла, боячись поворухнутись і не розуміючи, що відбувається.

– Що? Я Вас не чую. Чим я можу Вам допомогти?

– Вимити килим! А де ти, Андрію? – голосно промовила я, злякано озираючись.

Знову повисла тиша. Стало страшно за своє психічне здоров’я, але в той же час я зраділа: «О, невже дочекалася? Невже вищі сили подарували мені потойбічного помічника?»

Андрій, мабуть, теж злякався й, помовчавши хвилинку, якось невпевнено сказав:

– Ви зателефонували оператору мобільного зв’язку Life.

Після цих слів від душі відлягло. Звичайно, було соромно, і говорити далі з Андрієм бажання зникло, тим паче, причина, з якої я телефонувала, уже забулася. Швидко вилізши з-під столу, знайшовши телефон і скинувши дзвінок, посміхнулася й пострибала дочищати килим.

Після цього «веселого» випадку більше ніколи не відмовляла рідним у допомозі. Дай Бог здоров’ячка оператору Андрію, який зумів вивести мене з депресивного стану, хоч і не повернув Інтернет.

Бажаю вам міцних нервів, бо, людоньки, їй-Богу: це було дуже складно!

Поділитися з друзями