Придбала квитки на потяг, але він запізнюється. На годину, на день… А може, і на вічність. Валіза наповнена речами – старим мотлохом  із горища й дрібницями, які дістала з різних кишень. Кілька обгорток з-під цукерок (придбаних у крамниці вперше самостійно!), засушені листочки з бабусиного саду, майже сточені олівці та ще купка спогадів. Спакувала свої страхи, почуття й емоції…

Потяг мав прибути ще вчора, адже «завтра» зникло, розчинилося, як сніг у воді. Я перевіряла, «завтра» стерте з усіх календарів і щоденників. Але колеса не б’ють колії, а потяг не наближається ближче. Хвилини крокують пероном й кинуться під вагони зовсім скоро, присягаюся! Сонце вальсуватиме з місяцем між заграв перламутрових зірок, але фари навряд чи виднітимуть із туманної глушини. 

На вокзалі панує тиша. Майже тиша. Спів збадьорених цвіркунів і переляканих пташок нагадує, що ріки часу все одно плинуть у майбуття.

Сльози вирвалися з чемодану… Крап… Крап… Крап… Покрокували до забутих між спалахів сонця очей. Але мить – і яскраві промені прорізають дверцята в туманній ковдрі. Квитки без місця й дати, а лише з ультрамариновою позначкою «Сплачено». Ціна: надцять років існування без сенсу. 

Їду в переповненому вагоні. Забагато сусідів-думок. Прямую туди, де знайду світліше дзеркало, щоб розгледіти новий бік власного «Я». Була готова квітнути, бути живою, інколи зазнавати невдач, але попри все крокувати лише вперед. Чесно, я вже була готова! Наче й склалося все добре, тяглося непоквапом… Проте, подібно сірнику, я завжди швидко згорала. 

Блукає місяць у серпантині сновидінь. Здалося, що полюбила нас (себе й тебе, примарний герою), але провідник повідомив, що зараз моя зупинка. Що ж, час виходити назустріч щастю. Забути багаж і сміливо рушати вслід за метою. 

Усі обіцяли, але я не знайшла тут щасливого кінця. Сльози прокралися в серце, оселившись у ньому… назавжди. 

Укотре яскраво спалахнула й швидко зітліла… Щоб відродитися знову!

Поділитися з друзями