Я покохав тебе вперше й востаннє. І космос у твоїх очах, і ніжну нефальшиву усмішку, і ластовиння на щасливих щоках, за яке точно душу дияволу ти віддала, і легкий абрикосовий рум’янець на порцеляновій шкірі. Кожен недолік сприймав за багатогранний діамант.
Одягнута в легку сніжну мережану сукеночку, просилася на руки. Тоненькі зап’ястя обвивали дужу шию нікчемного археолога. І за що покохала невдаху у відповідь? Легка, мов пір’ячко крихітної райської пташки, дріботіла ніжками в повітрі, сидячи на плечах. Я не міг тебе впустити, просто не міг! І кожного разу, як вперше, підіймав у політ невагоме тільце.
Без тебе жасминові будні кришилися від подиху сонця й сипалися мороком у душу. Гидкий пил думок. Тепер бачу пташку в нічній сорочці, що привидом являється мені в снах чи на яву силуетом крихітної жінки в розчиненому навстіж вікні. Така собі реальна ілюзія. Навіть сидячи між сірих стін, чув твоє заморське щебетання. Мої ноктюрни — лиш пародія на музику порівняно з тими піснями.
Як же шкода, що ти так рано Жар-птицею ввись злетіла. Хоч би пір’їнку залишила на згадку… Поклав би її на поличку з нарисами — не довелося б більше шукати тебе між запилених рядків. Але я і так наперед знаю, що в книжках тебе не знайду.
Тіло палало жагою до життя, але розчинилося під тонкою ковдрою потойбіччя. Ти дійсно райською пташкою стала, люба.
Скляна фоторамка. Порожня душа й голова, забита словами. Я вирішив говорити тобі 24/7 про все, що думаю. Нехай вважають божевільним…

Поділитися з друзями