Ой не знаю, чому так вчинила, 

Де той корінь чар-зілля взяла, 

Лиш від погляду серцю несила – 

Наче волю мою відняла. 

 

Чи любисток купала у росах 

І той цвіт берегла від людей, 

Що така невгамовна і досі 

Тиха влада чаклунських очей? 

 

Глянеш стиха – вогонь оживає, 

Погляд кинеш – і терпне душа, 

Вже вона і дороги не знає, 

Бо до тебе в полон вируша. 

 

Карі очі – глибокії води, 

Де купальська зоря розцвіла, 

Мов русалка у місячні броди 

Наше щастя навік завела. 

 

І тепер крізь тумани та роси, 

Де блукає ранкова імла, 

Все шукаю ті відьмині коси, 

Що в Іванову ніч розплела. 

 

Може, в травах дрімав ще світанок, 

Як збирала тирлич на межі, 

І зозуля крізь сизий серпанок 

Прорекла моє ймення тобі. 

 

Може, місяць сріблив деревію, 

Залишаючи слід на землі, 

Що й донині забути не вмію 

Блиск очей у магічнім вогні. 

 

А над ставом схилились вербички, 

Мов старі ворожбити села, 

Та ніхто не розкаже, дівчино, 

Які чари на мене звела. 

Поділитися з друзями