Солодко мурчить вечірня тиша за вікном. Я пригадую всі щасливі, барвисті, наповнені радістю миті, проведені з тобою. В усьому бачу дотики минулого. 

Пам’ятаєш, як ми ночували в тебе вдома, бо я не змогла піти через травневу зливу? Ми сиділи на кухні, говорили про всілякі дрібниці, рахували зорі на небі, фарбували в жовтий стіни твого дому, бавилися дитячими іграшками та заплітали ночі коси під простирадлом з ліхтариком.

Ой, а згадай, як ми пішли кататися з гірки на санчатах. Тоді ще сипав снігопад і ми по коліна вгрузли в цукровій ваті. Так, тоді мені було солодко з тобою. Тонули в океанах снігових поцілунків та кружляли з хурделицею в полі.

Пригадуєш, як ми прогулювали уроки в кав’ярні за рогом школи? Ти завжди замовляв еклери, бо знав, що замажу у крем носик і ти його облизуватимеш. Лише в тій кав’ярні готують таке смачне капучино, і саме ти повів мене туди вперше. 

Щастя… Бувало, усміхався ти й не знав чому. Радість перебігала на мене, і я також була по-справжньому щасливою. Лише з тобою тет-а-тет під невидимою мантією обіймалися, ховаючись від косих поглядів.

Чому ти мовчиш? Ти мене чуєш? Кава залишилася, а ти… пішов, примарно зник у вечірній пітьмі… Залишив мене одну тонути в спогадах. Кожен вечір, що повільно перетікає в ніч та переплітається в обіймах з ранком, минає за одним сценарієм: розмовляю зі своїм відображенням у вікні й бачу там тебе, наші бездонні очі. Та тепер моє життя перетворилося на чорно-білу стрічку із записом вже давно набридлого фільму.

Завжди люблю…

Твоя Аліса.

 

P.S. Надіслати цей лист можна лиш у потойбіччя… На жаль…

Поділитися з друзями