Зібрала емоції в скриньку. Що ж, час рухатися далі. Я ухиляюся від фальші й намагаюся забути тебе, любий друже дитинства і юнацьких літ.

Лютий укрив мої думки льодами, але твої руки холодніші за них. Не забувай, ми стоїмо на роздоріжжі шляхів. Піти вперед – занадто легко. Ступити назад – занадто важко. Усі бояться розлучення, особливо з найріднішим.

У кінці твого маршруту видніються міста, а на мене чекає лиш прірва. Вона поглине тіло, не дасть розбитися думкам об кам’яну землю там, унизу, де між колій знищених доріг проростають маки в цілковитій тиші.

Урятуй мене, якщо це під силу. А інакше впаду в прірву, зіткану з твоїх почуттів і мрій. Знаєш, я ніколи не була квіточкою. Кусалася, дряпалася, дерлася сірими стінами вгору… Але все одно падала вниз.

Ти врятуєш мене, якщо знадобиться?

Зіткай ковдрочку. Теплу, м’яку… Щоб ми вкрилися вдвох. Мого шляху не змінити. На жаль… Лиш стою, зариваючись у кишені пальта, мерзну на зупинці, чекаючи автобус до щастя. Може, зміниться маршрут? 

Незнайомий, але до болю рідний чоловік простягає мені букет маків, а я ніяково усміхаюся у відповідь. Ми не розминулися на роздоріжжі, ні! Тож піду за тобою в міста, а не в прірву.

Поділитися з друзями