Дійові особи: 

Єва – зірка «Інстаграму». Дівчатко 14 років, що завдяки косметичним нашаруванням і деяким фокусам у «Фотошопі» віртуально виглядає на 18. Розмовляє російською побутовою. Читає (у соціальних мережах). Характер ще не сформований, проте простежуються істерично-самозакохані риси. Незаміжня. 

Ліза – зірка «ВКонтакте» й однокласниця Єви. Дівчатко 13 років, що в мережевих дописах користується зображенням Емми Вотсон на аватарці. У реальному житті – симпатична окулярниця з бадьорими веснянками на носі. Характер дурносміховий. Читає, пише, розмовляє трьома мовами на непоганому рівні. Незаміжня. 

Тимофій (у колі однолітків – Тім) – однокласник Єви та Лізи. Хлопець 14 років, однаково активний як в «Інстаграмі», так і «ВКонтакте». Геймер. Спокійний флегматичний вухань у окулярах. На аватарці й відфотошоплених дописах тяжіє до раннього Ван Дизеля. Характер розсудливий. Розмовляє російською побутовою й українською (у школі). Неодружений. 

Олександр (у колі однолітків – Алекс) – однокласник Єви, Лізи та Тимофія. Щодня увечері просиджує у «Інстаграмі», переважно в якості коментатора-провокатора. Аватарка загадкова. У реалії – пересічне 14-річне хлоп’я без особливих прикмет. Характер реперо-шансонний, сформований під впливом батьків. Тяжіє до татуювань, сенсу яких не розуміє. Неодружений. 

Петро Всеволодович Кришевський – учитель історії в школі, де навчаються Єва, Ліза, Тимофій та Алекс. Вік нерозбірливий. Апологет боротьби з інтернет-залежністю на добровільних началах. Характер їдкий. Неодружений, проте мріє. 

СКШ(о) – Спілка Котів Школи (об’єднана). Об’єднання – після випуску 11 класів позаминулого року. Складається з Мурзика, Василя та Білки (оргкомітет) та ще 12 рядових членів. Характер спілки – нерівний, з сезонними коливаннями в березні. Усі щасливо одружені та сімейні. 

 

Дія І

Кабінет історії в школі N. Звичайне академічне приміщення минулого століття з пізніми інсталяціями епохи євроремонтів. За вчительським столом – Петро Всеволодович Кришевський у блискучому турецькому костюмі. За партами перед ним – Ліза, Тимофій і Олександр у повсякденному, ліберально-припустимому вбранні. Усі, окрім Петра Всеволодовича, зосереджено дивляться в телефони. 

Петро Всеволодович: І апогеєм цього, щиро кажучи, блюзнірського ставлення до історії (затамовує подих, поважно підіймає вгору вказівного пальця), історії (!) стали результати написання семестрової контрольної роботи! Ось тільки послухайте! (зосереджено вдивляється в аркуш учнівського твору, щось бурмоче про себе й нарешті знаходить). Ось! Цитую: «Завдяки вибуху ядерного палива на авіаносці «Аврора» влітку 1917 року увесь Санкт-Петербург накрила радіоактивна хмара, під покривом якої агенти 9-го відділку жандармської охранки влаштували в жовтні цього ж року насильницьке захоплення влади й висунули на виборах до Верховної Ради німецького шпигуна Володимира Ленона». (Тримає значущу паузу, поволі свердлячи поглядом кожного з присутніх у класі). 

Ліза (пирскає сміхом, але швидко стримується. До Алекса, не відриваючи погляду від телефона): Це ти таке написав? От йолоп… Треба ж було з Вікіпедії переписати (знову пирскає сміхом, прикриваючи рота). 

Алекс (тихо, дивлячись у телефон): Сама ти дура. У Вікіпедії масса текста, каторий мне не доходіт. Вікіпедія – ето для заучек і зубрілок, тіпа тебя. Я нашел тіпа форум одін, там все четко і кратко напісано. Оттуда і перепісал. Ну, чтоби тіпа – краткость – сестра таланта… 

Петро Всеволодович (до Алекса, з обуренням): Коли вчитель говорить, треба його слухати, а не в телефон зазирати! До речі, усіх стосується! 

Алекс (не відриваючи погляду від екрана): Та я Вас добре чую, Петро Всеволодович, просто я тіпа іщу правільну відповідь… 

Тимофій (балансує поглядом між учителем та телефоном): Правильний хід історичних подій треба шукати в підручнику. Так, Петре Всеволодовичу? 

Ліза (знову пирскає сміхом, прикриваючи рота долонею. Тихо, до Тимофія): Ой, хто б казав… Сам же свій варіант здер з нету, я ж бачила… 

Петро Всеволодович: Лізо, припини гиготіти! Тут плакати треба, а не сміятися… (обличчя Тимофія миттєво набуває сумно-співчутливого виразу). Тож ідемо далі (вдивляється в аркуш наступної контрольної роботи). А ось ще один перл! (читає) «Наслідком політичної кризи в УНР у 1918 році став державний переворот з приходом до влади гетьмана Павла Полуботка, що до цього користувався прихильністю російського імператора Петра І-го…» (з саркастичною посмішкою дивиться на Тимофія). 

Тимофій: (червоніє й остаточно припиняє балансувати поглядом, обравши телефон): Та я ж… Я ж усе прочитав у Вікі…, тобто у підручнику, Петре Всеволодовичу… (тихо, до Лізи) Це ти потрібну сторінку у Вікіпедії закрила, ти? (Ліза беззвучно трясеться від сміху, майже сховавши обличчя в екран) Усе! Від завтра пересаджуюся до Єви! У неї почуття гумору не таке схиблене! Та й з красунею якось приємніше сидіти… (Ліза завмирає й припиняє сміятися).  

Петро Всеволодович: Отже, підсумки невтішні: Олександр – «одиниця», Тимофій – «чотири», Ліза – «шість». Усе (хвилину дивиться на учнів немигаючим поглядом). І наостанок (голос набуває нудно-менторської тональності). Допоки ви усі не припините годинами просиджувати в телефонах, не почнете працювати з книгою, можете не сподіватися на гарні оцінки. Ви ж витрачаєте час заради абсолютно пустих речей! Коли я був у вашому віці… 

Алекс (тихо, про себе, не відриваючи погляд від екрану): Апять та же песня… Тіпа, бил я молод, срок мотал, девочка любила… 

Петро Всеволодович (продовжує): Я поїдом їв книжки! У 15 я вже прочитав усього Толстого! 

Тимофій (автоматично, мимоволі): Товстого? 

Петро Всеволодович (захоплено, уже не чуючи реплік із залу): А перед закінченням школи мені відкрилися неосяжні обрії філософії Спінози і його послідовника Сковороди… 

Ліза (про себе, швидко тицяючи пальцями в монітор): Спіноза? Щось таке читала у приписах… 

Алекс (про себе, швидко тицяючи пальцями по екрану): Філософія? А, ето тіпа болезнь такая (гигикає)… Только прі чем здесь сковородка?… 

Тимофій (з відданістю неофіта дивиться на вчителя, не забуваючи при цьому періодично кидати погляди на екран телефона): Конфуцій писав, що треба знайти кішку в пустій кімнаті, особливо якщо кішка голодна! Правильно, Петре Всеволодовичу? 

 

У вікні повільно з’являється спочатку величезна голова, а потім й усе важко-граційне тіло Мурзика. Кіт похмуро й невдоволено дивиться крізь скло на присутніх. Залишаючись непоміченим, Мурзик влягається на підвіконні й починає неквапливо вилизувати рудий бік. 

До класу без стукоту й зайвих комплексів  входить Єва, легко-граційно осяваючи присутніх завченою інстаграм-посмішкою, запрограмованою на 100-відсотковий успіх (неважливо в чому).

 

 

Єва: Привет-привет! Солнишко мое, Лізунчик, цьом-цьом! Алекс, Тім, все кльово? (наприкінці звертає увагу на вчителя, зі штучною повагою) Добрий день, Петро Всеволодовіч! Я опоздала немного, ізвініте, мама вам позвоніт…(невимушено сідає одна за окрему парту, відразу дістає телефон і заглиблюється в його нетрях). 

 

Петро Всеволодович (збентежений і невдоволений, проте трохи збитий з пантелику й ущухлий у своєму попередньому ентузіазмі): От… І книжки, врешті-решт, зробили мене тим, ким я є зараз… А вже в інституті… 

 

Єва раптово вибухає голосним сміхом, не відриваючи погляду від екрану телефона. Мурзик за вікном розплющує очі й невдоволено дивиться крізь скло. Петро Всеволодович завмирає на незакінченій фразі. Раптом з Євиного телефона голосно лунає приспів пісні «Stressed Out», і Мурзик повільно зникає за склом. 

 

Петро Всеволодович (ледь опановуючи себе, з обуренням у голосі): Єво! Мало того, що ти взагалі не з’явилася до школи в день написання семестрової контрольної, причому я й досі не отримав жодних пояснень з цього приводу! Мало цього, ти ще й дозволяєш собі спізнюватися на урок і поводишся так, наче ти десь у кав’ярні з подружками! Негайно вимкни телефон!  

Алекс (наспівує про себе, продовжуючи тицяти пальцем у монітор): А ана міня не сли-и-и-ишит, словна ветер за стекло-о-о-ом, ночь деревьями кали-и-и-шит, і іскать тебя абло-о-ом… 

Петро Всеволодович (у ледь стримуваному роздратуванні й одночасно сумніві, на кого гримнути спершу): Олександре! Вийди з класу негайно! Єво, я до тебе звертаюся, чи до кого?! 

Єва (з виразом здивованого янгола на обличчі): А што такое, Петро Всеволодовіч? Я Вас внімательно слушаю (вмикає інстаграм-посмішку). 

Петро Всеволодович (що вже втратив педагогічний самоконтроль): Досить з мене! Усі вільні! У четвер – перездача! (з ненавистю дивиться на блискучі телефони в руках  учнів) І жодного, як там у вас кажуть, дівайсу в класі! (стрімко виходить, гримнувши дверима).   

 

Під час останньої події жоден з учнів не полишає їсти очима власні телефони. Єва, підібгавши рукою жмут волосся, робить селфі, Алекс, з хитро-підступною посмішкою набирає на віртуальній клавіатурі, Тимофій зачаровано втулився в екран, Ліза зосереджено переписує в зошит щось із монітора. 

 

Дія ІІ 

Підвальне приміщення в школі N. Волого, тепло й брудно. На перемотаній термоватою трубі опалення у позі Сфінкса сидить Мурзик з невдоволеним виразом писка. Унизу перед ним серед мотлоху старих пошкоджених стільців, географічних карт, уламків цегли й зім’ятого паперу розмістилися близько 10 котів і кішок, складаючи очевидний кворум поточного засідання СКШ(о). 

 

Мурзик (говорить гарною котячою мовою з ледь помітним хорольським акцентом): Мммуррр… А де Василь? Знову до ринкових пішов?… Моральний занепад і декаданс… Базис перемагає надбудову… (підвищує голос до майже березневого рівня) Ми шкільні коти! Мааау-уууу… Зрозуміло? Ми – котячий авангард і майбутнє нашого племені! Не пузо має керувати нашими вчинками, а тільки розум і кодекс честі… (повільно влягається на трубі, знехтувавши образом Сфінкса). Отже, на порядку денному звіт спілчанського панства щодо прочитаного за останній рік. Прошу нявкати по черзі, починаючи з оргкомітету… (мимоволі позіхає, відкриваючи поважного розміру ікла) А оргкомітет –  це, передусім, ваш покірний слуга і Голова спілки… Таким чином, почнемо з голови. 

 

Отже, протягом останнього року, переважно в період з червня по серпень, коли в бібліотеці проводилися ремонтні роботи, ваш покірний слуга студіював історію Стародавнього Єгипту за підручником для 5-го класу, а також вельми цікавої книжечки Карла Брукнера «Золотий фараон». Крім того… 

Білка (тихим муркотінням до якоїсь кішечки поряд): Аякже, історію Єгипту!… Він увесь рік читав комікси Василенка про Мурчика й Перчика та їв бібліотечних мишей у крейді… Інтелектуал рудий… (замовкає й починає граційно вилизувати ліву лапку). 

Мурзик (після короткої паузи продовжує): Крім того, я віднайшов і прочитав дуже повчальну повість Пола Геліко «Дженні», де образи котів і кішок створено з неабияким психологізмом та спостережливістю, дарма, що людськими… І хоч тут дехто може мені закинути надмірне захоплення белетристикою (кидає похмурий погляд у бік Білки, яка спокійно продовжує вилизувати лапку), маю зазначити, що і белетристика, особливо коли вона присвячена котячій темі, здатна збагатити й розвинути наші розум і душу. Я закінчив. Прошу, пані Білко, ви наступна. 

Білка (сміливо підіймає витончену голівку й говорить, не приховуючи вишуканого ангорського діалекту): Шановні спілчани! Цілий рік я працювала над власною книгою під робочою назвою «Модерна кішка в постмодерному світі: нариси з історії феліністичного руху». Це важка праця, ви розумієте… Також я вдосконалювалася в кошачій йозі,  зокрема в техніці тантричного вилизування. Це так, до слова… Але я читала! Я прочитала книгу… (трохи збентежено крутить голівкою, намагаючись пригадати назву) Ага! Я прочитала книгу «Чорний кіт» Едгара Аллана По! 

Мурзик (з легкою погордою, напівголоса, але так, щоб усі почули): Чорний кіт!… То, по-перше, коротеньке оповідання, явно замале для читання протягом цілого року… А по-друге, то забобонна маячня з явними рисами дискримінації котів за кольором шерсті… 

 

До підвалу раптово застрибує Василь, вносячи в затхле повітря приміщення гострий запах свіжої риби та смажених чебуреків з ледь помітною ноткою валеріани. Василь збуджений і щасливий, та швидко помічає настрій присутніх й, опанувавши себе, майже поважно посідає місце на трубі поряд з Мурзиком. Мурзик робить вигляд, що нічого не сталося, й не дивиться в бік Василя. Василь крутить головою навсібіч, дурнувато посміхається, облизує червоним язиком запашілого писка).  

 

 Мурзик (утомлено-поблажливо): Що ж, будемо вважати звіт пані Білки заслуханим… Ваша черга, пане Василю (уперше за весь час зібрання дивиться Василеві прямо в очі, не приховуючи очевидно давньої котячої неприязні).  

Василь (трохи нервово на початку, а далі вже вільно й навіть пафосно. Мова загалом правильна, літературно-котяча, проте з вкрапленнями полтавського ринкового сленгу): Шановне панство! Поважні коти й кішки! Ви знаєте мене вже не один рік. За увесь період існування спілки я постійно прагнув вносити в часом задушливу атмосферу наших зібрань вільний подих життя… Я розумію, що ми є осередком  шкільного котячого братства, й усі ми є брати-сестри!… Я хвилююся, вибачте, бо… мене висаджують ваші серйозні писки! Життя, замкнене в колі «їдальня-бібліотека-шкільне подвір’я-підвал» – то відстой, то галіме минуле, яке має бути модернізоване в щось нове й продвинуте, у… 

Мурзик (під час доповіді Василя поволі повертається до пози Сфінкса, проте з агресивно-каральним ухилом): Ммм-ааа-ууу… Пане Василю (хвіст нервово посмикується), будьте такі люб’язні, повідомте присутніх щодо прочитаного вами за останній рік… 

Василь (що вже цілком віддався хіппстерськомку настрою): А я нічого не читав! Я слухав!… Увесь минулий рік я слухав і співав дивовижну річ… (раптом починає нанявкувати мелодію з мюзиклу «Cats» Ллойда Уеббера)… Няу-ууу… То божественно! Няу-ууууууу… (увесь занурююється у рок-н-рольне нявчання).    

Білка: То може варто заслухати звіти й інших членів спілки? Інакше ми й до ранку не закінчимо! 

 

Після цих слів підвальне приміщення школи поволі охоплює негармонійне виття й нявчання рядових членів, що супроводиться майже геніальним вокалом Василя. Чути окремі покірливі чи обурливі нявкання, але усе потопає в суцільній котячій какофонії… 

 

Мурзик (уже не кричить по-березневому, лише напружено шипить): І так кожного року: Пан Коцький, Пан Коцький, Пан Коцький… Тотальна деградація… Народництво… Ви щось знаєте іще, окрім Пана Коцького?!… Мааа-ууу-ууу-ууу!!! 

 

Дія ІІІ

Шкільний коридор перед класом історії в школі N. На підвіконні сидить Єва в навушниках, легковажно розгойдуючи ногами в такт нечутній мелодії з новенького iPhon-у. Поряд з нею стоять Алекс і Тім, перший також у навушниках, другий без посередництва дротів дивиться й слухає YouTube. З його телефона лунає бадьоро-дуркуватий голос якогось російськомовного тинейджера, що з пласкими мереживними жартами пояснює нюанси проходження 6-го рівня стрімового шутера “Back to the Grave”. Усім нудно. 

Тимофій (з утомленим розчаруванням): Ну ні фіга сєбе… На компе, виходіт, ету плєсєнь можна зафігачить с одного кліка, а на Андроіде – полная лажа…   

Алекс (увесь поглинутий ритмом нечутного репу, раптом надмірно голосно починає підкрикувати): …І ти находішь меня –  в однозначной лжи, Я твой компас во ржи – не молчі, скажи, Ти только пепел моіх – недосказаних слов, ти только голос любві, моя текіла-любо-ооо-в-ввь!…. 

Єва (з роздратуванням висмикує навушники з гарних запірсінгованих вушенят): Блін! Алекс! Меня уже плющіт от твоего галімого репа! Заткни свой Самсунг пробкой от ванни! Достал уже, блін… (знову приєднується до своєї i-Phon-нної самозакоханості).  

Тимофій (з розпачливим роздратуванням): І ето, по-вашему, так легко? Перейті на платформу на 4-й базе і взять еще две жизні?!… Дебілізм!… 

Алекс (обережно споглядаючи за Євою, уже напівголоса, але не вщухаючи): …Тобой наполнени вєни – до конца, в улет, рейс Іваново-Вена – наших крильєв разлет, Поднимаєтся борт, стинет в жи-илах кровь, Значит так офігенна – текіла-любо-ооо-в-ввь!…. 

Єва (кокетливо посміхаючись, звертається до когось у телефоні): А ти разве єще не відела моі новиє фоткі в Інстаграме? А, брат аккаунт заблокіровал… (дещо розчаровано) Да, с моря, откуда же єще? Слушай, там с десяток – просто ульотних! (знову пожвавлюється) Я на фонє какого-то острова, не помню названія…что-то с соломой связано (сміється), там так классно вишло! Да, і купальнік Версаче со стразами, папа купіл… Потом, я на на фонє какого-то строенія с калоннамі, ми туда єле доползлі, а Сашка не захотел, потому что всю ночь онлайн в танчікі іграл… Папа что-то такое рассказивал про еті калонни, не помню уже… А народу там! Так вот, я там тоже с десяток селфі сделала! А одно – с такім няшним котіком! Ну просто мі-мі-мі! Мама, правда, меня потом ругала, что мол дікіе животниє і все такоє… А єще, там такіе прікольниє билі…как іх, ну, еті, каторие маршируют….Да нєт, нє то… Ну вобщем, я там тоже селфікі делала! 

 

До присутніх приєднується Ліза, що з заклопотаним виразом обличчя тривожно бігає очима по екрану свого телефона. 

 

Ліза (до Тимофія): Слухай-но, Тім, ти знайшов щось про повстанський рух Холодного Яру? Там у Вікіпедії досить мало інфи, і відсилають до книги якогось Горліса-Горського… Ну не буду ж я заради однієї теми всю книгу читати! А ти щось знайшов? 

Тимофій (трохи роздратовано, бо саме у цей момент тинейджер з YouTube починає давати якісь особливо цінні геймерські поради): Ні, не знайшов… Я й не шукав нічого. Усю ніч шостий рівень проходив… 

Ліза: А як же контрольна?… Ти що, Тіме, знову четвірку відхопити хочеш? Що, дійсно нічого не підготував? 

Тимофій (не відриваючи погляду від телефона): Та кажу ж, що нічого! Причепилася… Спочатку жарти дурнуваті, а потім – ось така тобі турботливість… Напишу вже якось… Якщо Кришевич збере телефони, у мене ще двійко приховані (посміхається). 

Ліза (до усіх присутніх): А чому ви не заходите до класу? Уже хвилин зо п’ять, як час! Я спізнилася, бо маршрутки не було… А ви чого стоїте-втикаєте, га? 

Алекс: Ну піпец! І правда завтикалі… Теперь Кришевіч может і не пустіть… Да… Ладно, Єва, ти пєрвая заході, ти же у нас пріма во всьом! (гигикає).    

 

Єва неквапливо висмикує навушники й обережно ховає їх разом з телефоном до сумочки. Повільно підходить до дверей, тихо стукає й, витримавши секундну паузу, відчиняє, не забувши увімкнути інстаграм-усмішку. Учні зазирають до класу й застигають, знерухомілі від побаченого. 

 

За вчительським столом сидить Петро Всеволодович Кришевський, відкинувшись усім тілом на спинку стільця, з ошелешено-застиглим виразом обличчя. Його окуляри сповзли на самий кінчик носа й тримаються дужкою лише на одному вусі. Перед учителем на задніх лапах стоїть величезний рудий кіт і вказівкою водить по мапі Стародавнього Єгипту на стіні. Кіт щось нутряно нявчить, окреслюючи вказівкою район Гізе. За партами вмостилися з десяток котів і кішок, зачаровано стежачи за рудою лапою їхнього ватажка. Німа сцена. 

 

Завіса

Учитель: Гайдамака Вікторія Миколаївна

Поділитися з друзями