Де та весна, що змушувала небо заливатися блакиттю; що наповнювала світ ароматом різнотрав’я; що відшукала на обличчях білі усмішки серед густої чадної мантії спустошеності; що часто забувалася й приходила раптово, заслуховуючись райським співом пернатих, освітлюючи їх сонячним прожектором; що милувалася теплим дощем, кидаючи в простір примарну різнокольорову веселку, виражаючи своє задоволення; що селила своє кохання в серці кожного, хто насмілився поглянути в її бурштинові очі, змальовані на фресках? 

Вона пішла, покинувши з розпростертою душею заплутаних у павутинні власних почуттів, лишивши лиш фонтан життя позаду себе. Тендітні проліски, загадкові нарциси, міфічні шафрани, жіночні тюльпани – це діаманти, які так пильно вартувала від загарбницьких рух ювелірів-флористів. Проте ніщо не вічне. Колись уся квітковість потрапить на путь без вороття, і тоді зірковий шепіт повідає про світ, що стане віддзеркаленням Землі. Чи матиме він ватно-солодкі хмари, чи буде сповнений морських страхів, чи буятиме новими формами облич? Це невідомо. Але життя завжди шукатиме життя.

Поділитися з друзями