Сьогодні я бачила Старість. Вона проходила поруч і вирішила зайти в гості. Повільні кроки, згорблена статура, проте це не робило її менш прекрасною. 

Сиділа навпроти мене – розповідала про юнацькі роки. Про те, як ховалася в кущах, бо розбила якусь там банку, як крала порох та стріляла по новорічних іграшках. 

 Її одяг був пожмаканим, а от очі залишалися ще молодими: у них бавилися спогади. 

Старість закинула пасмо сивого волосся. Вона не боялася розповідати про свої помилки, навпаки — щиро ділилася гріхами молодості. Проте не повчала: мовляв, сама маю наробити чогось такого, щоб потім душу зігрівало.

 Її чоло вкривали зморшки: колись Старість багато мудрувала над життям. Можливо, шукала якісь рішення. Але зараз було видно, що вона потішилася. Просила зателефонувати рідним, яких життя на схилі літ розкидало по різних часових поясах. Я ж погоджуюся, телефоную їм на FACETIME. Мабуть, і не думала Старість, що доживе до часу, коли світ пережене й ХХІ сторіччя. 

І от вони розмовляють, так дивно й якось по-дитячому:

– Привіт, ти як?

– Нормально. Який ти в мене красивий!

– І ти теж у мене гарна…

– Яка там погода?

– У нас тепло, 26 градусів, а у вас?

– У нас учора було -10. 

– Пробач, що збудив…

– Забудь, я дуже рада тебе чути.

Я дивувалась… Усе ж таки старість розуміла, як це: цінувати кровні зв’язки. Не тому, що «треба», а тому що «любиш». Виявляється, суттєва різниця.

Мабуть, із часом вона стала дуже сентиментальною. Бо якось раніше  не доходило до того: світ треба було підкорювати. А зараз саме час радіти дрібницям. Звичайно, не обійшлося без сліз: про перше кохання згадують тільки з трепетом.

Сьогодні старість забігла до мене в гості. І вперше я поглянула на неї інакше… Мабуть, трохи зрозуміла…

Поділитися з друзями