Згадайте себе рік тому. Пригадайте надії, плани, сподівання, амбіції та мрії. Особисто я бачила себе частиною дуже крутого проєкту, але… щось пішло не так. 

Ви пам’ятаєте, яким саме уявляли цей час? Напевно, для когось це мав бути останній, найкращий рік навчання, ще хтось мріяв зіграти весілля цього літа, а хтось просто планував жити без змін – сіро та буденно. Варіантів може бути багато, але ніхто й думати не міг про пандемію нового та нікому невідомого вірусу – COVID-19. 

Можна дуже довго та нудно говорити про загрозу для життя, обмежувальні заходи та про те, що всім нам слід залишатися вдома, але я хочу сказати інше. Чи надавали ви раніше великого значення прогулянці зі своїми друзями? Цінували момент, коли рано-вранці, крокуючи до школи або на роботу, бачили, як на зміну темній та холодній ночі виходило сонце й будило все навкруги? Усвідомлювали вагомість тієї миті, коли вас обіймає мама, телефонує родич або з величезним ентузіазмом пише друг, розповідаючи про вихід нового фільму? Переконана, що ніхто й ніщо не змушувало вас замислитися над тим, що прості щоденні речі – безцінні. І саме пандемія продемонструвала це так яскраво!

Усі ми працюємо, завжди зайняті, маємо безліч проблем, переживань, турбот. Прагнемо мати вищу посаду, більше досягнень, кращі оцінки та заробітну плату. Ми перебуваємо у вічній гонитві за чимось, хоча чітко усвідомлюємо, що хтось завжди буде попереду. І саме це «змагання» руйнує нас зсередини. Ми стаємо байдужими до навколишнього світу, серце перетворюється на шматок металу, бо ми забуваємо проводити час з найріднішими. Наша душа гине, а егоцентризм набуває обертів. І ось, в один момент, завмирає життя навколо – і людина залишається один на один зі своєю сутністю. В якому ж образі постане перед нею її внутрішній світ – мала сіра тінь чи величезний пишний яр?..

Поділитися з друзями