Вона жила в чорному світі зі своїм нещасним серцем. Цей монохромний потік затягував усе більше й більше з кожним днем. Ні, вона була не бідна й не голодна. Вона була самотня. Стіни будинків навколо душили, а сонце не гріло.
Усе сталося миттєво. Ось Вона стояла, мружачись від холоду й уже сумно опускала плечі, згадавши те, чого ніколи не відчувала. Цікаво, як це жити й не бачити краси? Холодний погляд ковзав брудним і мокрим асфальтом серед темних вулиць і сірих байдужих облич.
– Щось шукаєте? – почулося.
– Так… – відповіла й побігла далі.
Але ніхто її не чекав…
І раптом оторопіла, злякавшись, завмерла. «Що ж я шукаю?» – лунало в голові. Шукаю присмак щастя й любові, краси, гармонії навколо, кольорової.
– Мабуть, знайшли? – почулося знову.
– Таки знайшла… – відповіла бадьоро.
Струнко стояла, дивлячись униз, де побачила в калюжі сонце. Таке велике — у такій малій. Тепер ішла в сутінках червоних серед старих будинків, золотих. І її погляд, сповнений надії, кружляв м’яко рожевим асфальтом, помічаючи красу навколо.

Поділитися з друзями