Аеропорт. Дивлюся вслід літаку, що відлітає в манливу нескінченність. У голові крутяться слова однієї з пісень Alt-J: “Рlease don’t go, I love you so…” І думки: “А чи справді це кінець? Дійсно крапка? Безповоротно?”

Перед очима пролітають спогади, а за ними між повік з’являються, а потім повільно стікають щоками сльози. Гіркі сльози прощання… 

Невже все має закінчитися саме так? Лише гуркотом коліщаток валізи, міцними обіймами, мокрими очима, плечима та нездійсненними обіцянками про майбутню зустріч?

Ні. Не має. І не скінчиться.

Швидкий потік думок, аналіз та усвідомлення всіх можливостей, перспектив та наслідків.

— Вибачте, підкажіть, будь ласка, коли наступний рейс до Стокгольма?

— У цей же час наступного тижня.

Довго… Але хіба є інші варіанти?

Чергова вбивча хвиля бентежних питань: а що скаже мати? Батько? Краща подруга? А собаку як тут лишити? 

— Агов, дівчино, то ви берете квиток?

— Що?.. Так, звичайно!

Уже тягну руку за квитком. І все ж таки…

— Дайте ще, будь ласка, квиток для перевезення собаки як ручної поклажі.

Ні! Це не крапка. Це лише кома. І за нею буде грандіозне продовження!

Поділитися з друзями