Я загубив тебе в минулому житті… Кажуть, ми не в змозі пам’ятати те, чого ще не трапилося, але як же тоді пояснити це…

Щоночі я прокидаюся, ніби у вирії. Іграшкові хмаринки маревом являють мені тебе, таку невагому й мрійливу Хоча й не видно чітко нічого: ні обличчя, ні думок, ні зап’ястку – нічого, що дало б усвідомити реальність наших зустрічей. Я відчуваю мигдальні парфуми. Їхній шлейф, як хвиля часів відпливу, лишає по собі відбитки нашого минулого. Не повірите, як багато щастя в тих вибоїнах. Ці сліди виціловую щоразу аж до пробудження: так хвилює мене ця знайома незнайомка…

Важко жити у двох вимірах: у реальності бути звичайним одиноким бухгалтером, а вночі – найщасливішою людиною. Можете називати мене божевільним, але дуже мало жінок користується мигдальними парфумами. Так, була нагода зануритися у вивчення цього мистецтва. 

…Це не може бути просто уявою: якби не являлися сновиддя, навряд чи я знав би стільки теорії. Ми, безперечно, зустрічалися раніше! Буває так, що ввечері ноги несуть у якийсь незвичний провулок, а там – ці сліди в повітрі. Починаю бігти, не знаючи куди. Просто далі… аби позбутися чи знайти. Учора таким чином натрапив на вірш «Я знаю, ти моя нагорода». Здається, моє шаленство сягнуло апогею, бо першим спало на думку: її улюблений…

Друзі спробували затягти мене до психотерапевта. І я погодився: можливо, це дійсно якась фата-моргана підсвідомості. Пішов навмання, у першу ліпшу лікарню, піднявся на третій поверх, зайшов у восьмий кабінет і … впізнав мигдальні парфуми, на столі – збірка Ахматової. Усвідомив зразу: це Вона.

Усі 40 років блукання слідами в повітрі нарешті повернули моє загублене кохання минулого… Тепер ми обов’язково будемо разом… Не слідами в повітрі, а поруч!

Поділитися з друзями