Ти прийшла в цей світ, коли сонце цілувало білу ковдру, що вкривала будинки, а лапатий сніг тримався на віях і маленькими краплинками стікав додолу. У твої сапфірові очі, мов у море, пронизане глибокими течіями… У долонях прокидалася весна, засинали морози. Бо ти так легко міняла ролі з невимушеністю романтика… Тобі щоночі сняться моря й чорно-білі клавіші фортепіано. Ти схожа на зиму, душа ж ніжна – на лютий.

Чи пам’ятаєш дитинство? І  свої долоні такі ніжні? Щовечора Бог цілував їх, а янголи співали колискові. Мов та лебідка, ти зростала швидко,  життєві бурі то хвилями кидали, то намагалися наздогнати тебе, схопити, розбити світ фарсу й неправди. Але душа диктувала інші правила: зліт і падіння. На цій антитезі серце майстерно торкалося чорно-білих клавіш.

Кохання. Таке дивне слово. Усяка свобода ламається після слів: «Люблю». Вісімнадцять… Такий вік мінливий… Ти стояла на зляканій польовій дорозі й боялася майбутнього. Час карбував долі на свій лад. Болючі рани, жереби ламали ребра, а думки сталевими словами дряпали душу. Та зорі диктували інші правила: «Вам не бути разом». І спалилася душа розмовою вечірньою, музикою вітру гарячого…

Ангел. Двадцять дев’ять відраховувала доля, коли зорі розливалися молоком, а нічниця вимальовувала сузір’я над буденним світом. Ти колихала промінь надії у своїх тендітних долонях, схожих на оксамитові пелюстки троянд. А окрилена душа фарбувала моє життя яскравими кольорами.

Тебе не стало поруч, бо лиха година забрала добробут і розвела нас на відстані. Досі не люблю кілометри, які віддаляють найважливіших  у житті людей… Поля, сполохані птахи, полум’яні заграви й небо аквамаринове. А в тебе робота, сіра буденність і порожній шлунок щовечора. Суворе життя диктувало свої  правила: хто вміє чекати – дочекається більшого. І ти чекала, серце вистукувало такт мелодії боротьби й надії…

Минули роки… Етюди й ноктюрни твого серця лягали на чорно-білі клавіші… І ось ми разом, мов дві птахи, летимо крізь вогонь і воду. Наша з тобою галактика відрізнялася від інших лише тим, що була простою. Її назва – Порозуміння. Так просто й незвичайно. У ній заховані таємниці, там стільки вечірніх розмов… І всі про щастя.

Ми в цьому світі зовсім босі, щоб протистояти законам Всесвіту. У житті існує лише один закон, який не можна ні з чим порівняти. Це любов матері і дитини, які пов’язані невидимою червоною ниткою життя й порозуміння.

Навчай мене жити! Будь завжди поруч! Нехай буденність залишиться за межами нашої галактики, а тебе, моя Крилата Мандаринко, вітаю з Днем розквіту саду. Саду твоєї душі материнської…

Поділитися з друзями