Заплутуючись у довгій спідниці, ніколи не бігтиму  назустріч. Не ховатиму в сутінки очі від усіх байдужих навколо. Мені набридло вживатися в ролі й витісняти із них себе. І знову ковтати повітря, не дихаючи тижнями. Тону в марних сподіваннях, відкладаючи їх у скарбницю «на завтра». Моє «сьогодні» більше не буде «завтра».

Випадково звела очі й побачила асфальтоване небо. Крок за кроком… Червона  ниточка на зап’ясті, стільки дрібниць у кишенях – і всі на щастя. Моя душа, як і мій стан, догори ногами. І аж тепер я відчувала все. Як відчинене вікно вітер колише, як мої думки, ніби трави, обабіч лавки шурхотять. За тисячі миль – мандаринова заграва й небо з вершками. Таке солодке й пухке, мов тонна вати  народилася на сході й згоріла на заході. Цей день дихає молоком-туманом. Розливається дорогами, сірими буденними днями…

Туман стелився землею. А крилата воля прокидалася, коли сонце тануло в обіймах широких ланів та дерев-велетнів. Ніч співала колискові, а тиша латала спокій. Я знаходилася на тій зляканій стежці, яка боялася майбутнього. Може, зламати собі ребра та витягти жереб? Може, досить ховати надію серед тяжких ран? Мій всесвіт дарує пензлі з барвами: мабуть, хоче замінити пожовкле листя первоцвітами.

Підняла брунатні очі вгору: життя продовжувало бігти від людей, які гналися за ним. Діалоги затерті дешевою ґумкою, а дерева сталевим гіллям дряпають спину. Набридла вся ця бутафорія! Мої очі шукали краси. Нічниця обійняла ніжними вітрами, цвіркунами в рум’яних травах, торкалася змарнілих щік та понівечених долонь… Нехай світ руйнується в безлічі фарсу й неправди, а цей приватний всесвіт завжди буде догори дриґом.

Моя воля крихка: я лише відчуваю тебе, але не можу торкнутися. Проте ти повинен пам’ятати: моє «сьогодні» більше не буде «завтра»… Бо  слова закрилися  в собі й не хочуть говорити…

Поділитися з друзями